Перунові стріли - Юрій Григорович Логвін

І на вершку щогли не віявся довгий вузький прапор-хобот. Вітрило ж підняли на реї якесь темне, сіро-синє. Так що здалеку і не второпаєш, що воно: чи яка копиця, чи купа кущів.

Півник добре всіх їх запам’ятав - варягів-молодців. Всі височенні, дебелі, біляві чи русяві. Він їх потім зустрічав, коли бував на княжім подвір’ї в Берестові. Тут стояла половина варязької дружини. Друга частина варягів проживала у Верхнім Місті в княжих домах.

І варяги пам’ятали Півника, впізнавали й через роки, коли вже він на парубка підбився. Та заприязнював він лише з тим велетнем, що кинув його до човна. Він був найбільший тілом та найстарший віком. Чи волосся в нього сиве від років, чи така масть від роду, Півник не міг второпати. А от очі Варяг мав просто білі. Наче все око біле. І тільки чорна крапочка зіниці. Подібних очей більше ніколи і ні в кого хлопчик не бачив. А ще зауважив - коли дорослі, чи варяги, чи наші, розмовляли з Варягом, то дивились кудись убік. Тільки не в очі Варягу. Дядько Півень одного разу спробував дивитись Варягові просто в очі. Та за якийсь час кілька разів струсонув головою, ніби щось відганяючи, дрібно-дрібно закліпав повіками і вже далі дивився кудись на плече Варягові.

А Півник, коли розмовляв з Варягом, то заглядав йому в очі. Варяг помітив таку увагу до своїх очей. Але нічого не промовив. Тільки звів у подиві білі брови.

Соколятник-помитчик прошепотів, коли малий подавав йому курча - сніданок для кречета:

- Що ти йому в зеньки впірився?!! Він чаклун! Може поглядом всю твою силу випити! Стережись його і не лізь до нього!…

Та від гострої застороги Півникові стало ще цікавіше спостерігати за Варягом.

По-перше, Варяг весь час був у шкіряній шапці. Ну точнісінько такій, як оті клепані варязькі шоломи.

По-друге, він весь час сидів у затінку, сховавшись під полотняним запиналом. Виходив із затінку вранці, коли сонце тільки підіймалось і пестило теплими променями обличчя і руки. І в надвечір’я покидав свій захисток біля щогли. Проходив по всьому човну по обох бортах. Прислухався до рипіння кочетів, до плину струменів Дніпрових за тонкими дубовими дошками, постукував кістяшками пальців по шпангоутах, зазирав під мостини, прикладав долоні до линв-вантів і линв-штагів.

Як тільки сонце торкалось обрію, Варяг обережно-обережно витягав із ладунка рожево-молочний, ніби молозиво, камінь. Підносив камінь до правого ока, до лівого. Наставляв його на сонце. Потім дивився крізь камінь на схід. А за тим закидав голову і дивився у самий вершок небесної бані. А тоді кликав Півня і ставив його до стернового весла. Сідав поруч на беседку і керував діями Півня.

Коли зовсім ставало сутінно, Варяг сам ставав до кермового весла. Та Півня не відпускав, а казав дивитись і вчитись. Півник теж був при них. Соколятник-помитчик невдоволено хитав головою і шепотів: «Злигалися закупи-очкурі з відьмаком! Ой, не буде з цього доброго діла».

А веслярі-воїни невпинно гребли, то схиляючись, то розгинаючись, наче пов’язані однією шворкою.

І так і вдень, і вночі. Одні веслують, другі чи сплять, чи просто лежать на лахах поверх мостин. Вдень, коли вилітали на всіх веслах посередині Дніпрового плеса, їх звеселяв Півник. Мов куниця видирався вгору по вантах на вершок щогли. Вмощувався на рею і, тримаючись за штаги, співав веслярам пісні. І ті, що чув від когось, і ті, що сам складав. Спускався на штагах униз головою, обхопивши ногами товстенну линву. Просто летів униз, аж долоні собі обпікаючи об канати.

Дядько Півень жартома давав йому по шиї і, сміючись, говорив:

- Ну й брехунчик! Ну скоморох, та й годі! І де ти так швидко цих пісень навчився? У своїх друзяк-скоморохів?…

В один день Варяг взявся за цікаву справу. Сів при вході в намет під щоглою, поклав собі на коліна коротку липову дошку. З дошки стирчали дві широкі шкіряні петлі. Поруч на лаві в козубі в нього чого тільки не було -дощечки, полянічки, різаки, тесла великі і малі, сверло, дротини і ще й брусок золотавого зернистого каменю.

Варяг закасав рукава рудої вовняної сорочки. Малий аж крикнув - від зап’ястя до ліктя і далі вся шкіра Варяга була в густім плетеві синьо-зелених візерунків.

Хоч як вправно, злагоджено не гребли варяги, проте човен добре похитувало. Та Варягові це було байдуже. Він спокійно обстругував коротким різаком шматок твердого грушевого окоренка. Бо руки його міцно тримались в петлях на дошці. І нікуди не ковзались і не сприскували з колін.

- Що ти робиш, мій господине?

Варяг повів білими очима на хлопчика і впірив у нього чорні крапки зіниць.

- Тобі сарацинів самостріл.

- Мені? - ще більше здивувався Півник.

- Тобі. Ти будеш стрілець ворони.

- Для чого мені ворони?

- Соколи їсти ворони.

- Слухай, господине! Є ще скільки курчат.

- Треба переміни соколи. Одна їжа всякий день - то сокіл хворий!

Так як говорив повільно, так і різав і довбав дерево Варяг. І дивно було, що не дивлячись на таку неквапність, робота у Варяга просувалась навдивовиж швидко!

Коли вже малий добре запізнався із Варягом, він не побоявся спитати:

- Слухай, мій господине. Чому роботу ти робиш поволі, а все виходить дуже швидко?… Я б так поволі не зміг…

- Тому, що я роблю перше тут, - Варяг тицьнув себе пальцем у тім’я, - без рук. А другий раз все робить рука. А голова просто пильнує рука…

І Півник це собі добре затямив. І потім, перш, ніж братись до якогось діла, намагався уявити собі, як то він буде вести справу від початку до кінця.

А самостріл Півникові Варяг спорядив за один день. Вранці взявся - при заході сонця викінчив. У двох стулках ложа видовбав кругле гніздечко. Вставив туди дерев’яну кулю - «горіх». На горіхові вирізав дві зарубини. Одна для тятиви, друга зарубина для сталевої пружини. З’єднав стулки ложа і закріпив їх дерев’яними цвяхами. До передка ложа приладнав петлю шкіряну. В отвір свердлений заштовхав короткий лучок. Та найголовніше - на верху ложа закріпив коротку трубку з якогось дивного очерета. Товстенного та міцного, наче волов'ячий ріг. Поманив хлопця пальцем.

- Це самостріл сарацинів. Хитра штука сарацинів. Їх землі - дуже бідні деревами. Вони арбалет роблять стріляти і