Зло - Людмила Баграт

- Я рада, що він вам так подобається.

Данаїс провів мене до дверей. Я повернулася у свій кабінет, сіла за стіл і замислилася. «Яскрава особистість…» Така реклама! Невже безкоштовно? Чого б це?

Гієни наступали. Сотні, та ні, тисячі! Важко уявити, як один звичайний лев може впоратися з такою величезною зграєю. Куди ж поділися друзі, коли вони так необхідні? Раптом на екрані з'явився ховрашок Тімон, найкращий другСімбо. Дуже доречно! Я взяла зі столу цукерку, розгорнула і швидко кинула до рота. Події набирали обертів - ховрашок наважився на відчайдушний вчинок. Тремтячи від страху, Тімон чіпляє на вухо яскраво-червону троянду і, судомно усміхаючись, починає танок живота, щоб відволікти гієн від свого друга. Я раптом подумала, що, мабуть, у мене в скрутних ситуаціях на обличчі теж з'являється така дурнувата посмішка, проте я, не в змозі поглянути на себе збоку, наївно вірю, що «все контролюється». Я розсміялася.

Ян висунув голову з сусідньої кімнати:

- Та що ж там такого смішного? Кихкочеш майже щохвилини!

- Ага! Заздрощі заїдають! Ходи сюди, посміємося разом, я не захланна.

Ян вийшов зі спальні у самих лише штанях. Я швидко повернулася до телевізора, намагаючись ігнорувати раптове прискорення пульсу. Він сів поруч.

- Та-а-ак, що в нас тут? «Цар-лев»?

- Угу, - я намагалася не дивитися на нього. - Знаєш, Яне, я вже разів зо три бачила цей мультфільм і все одно не можу не хвилюватися. А що, як Тімона поранять?

Ян відкинувся на спинку дивана:

- Марго, це нелогічно. Один і той само мультфільм не може змінюватися від сеансу до сеансу. Якщо за сценарієм гієни не повинні з'їсти це кошеня, то вони його не з'їдять. Елементарно, зіронько!

Я повернулася і уважно подивилася Яну в очі:

- По-перше, Яне, не треба розмовляти зі мною, як з дитиною. Я все розумію, але мені подобається цей мультфільм, тому я не можу не хвилюватися знов і знов, коли його дивлюся. Такою я вже народилася. До речі, це науково обгрунтоване явище - «катарсис», емоційне очищення через сильні емоції, в моєму випадку - через вболівання за долю улюбленого персонажа. По-друге, це - не кошеня, а ховрашок, його звуть Тімон, і я вважаю його чарівним. Він - той само Гандж, що робить цей мультфільм бездоганним. Ну що, тепер логічно, ти, старий софісте?

Погляд Яна був таким серйозним і таким… добрим. Я не витримала і торкнулася пальцями його скронь:

- Знаєш, Яне, твої очі світяться добром.

Він перехопив мою руку і поцілував:

- Ні, зіронько, коханням.

- А хіба є якась різниця? Кохання - це ж добро, так?

- Так, крихітко. - Його очі потемнішали. - Кохання - це добро. Проте кожне добре будь-якої миті може повернутися до тебе другим боком.

- Другим?

- Так. Злим. Не думай про це, сонечко. В нашому коханні немає другого боку. В ньому лише добро. - Він пригорнув мене до себе, щоб не дивитися в мої очі. - Ти тільки поглянь, що виробляє твій Тімон!

Бажання дивитися телевізор зникло. Поклавши голову Янові на коліна, я байдужо спостерігала за хороводом яскравих малюнків. Який же ти непослідовний, Яне! Спершу вчиш мене бути логічною, а потім кажеш, що в нашого кохання немає другого боку. Однобоке кохання… І де ж тут логіка? Кожну річ у цьому світі можна розглядати зверху і знизу, спереду і ззаду, справа і зліва. Так уже узвичаїлося. Невже настане час, коли наше кохання обернеться на зло? Не може бути. Не вірю.

Ян погладив моє волосся.

- Яка ж ти дивна, Марго. Все ніяк не збагну, як у тобі поєднуються стрічки Фелліні і мультфільми, органна музика і тяжкий рок, Ніцше і Булгаков, Пікассо і Валеджи. І кожному своєму захопленню ти віддаєшся сповна. В тебе - або кохаю, або ненавиджу. Середини не існує. Ти так логічно розмірковуєш і так нелогічно чиниш. Кожна мить з тобою - несподіванка. Яка ти насправді, Марго? Маленька наївна дівчинка чи доросла досвідчена жінка?

Він узяв мене за підборіддя, нахилився - обличчя до обличчя - і зазирнув мені в самісіньку душу, шукаючи там відповідь на своє запитання.

- Ой, не дивись на мене так, Яне!

- Скажи мені, Марго, я хочу знати.

- Я - Марго, - поволі вимовила я, наче розповідаючи вчителю складний вірш. - Доросла жінка і маленька дівчинка. Досвідчена і наївна. І речі, які мені подобаються, не можна назвати несумісними. Якщо уважно придивитися, вони зовсім однакові. Невже ти не бачиш, Яне? Всі ці речі прекрасні. Встрічках Фелліні - краса життя, у книжках Ніцше - краса божевілля, у Булгакова - краса любові, у Баха - краса гармонії, а в мультфільмах - краса дитинства. Ну подивись на них. Подивись на них, Яне! Хіба вони некрасиві? - Ян повернув голову до екрана телевізора. - Можна навіть абстрагуватися від безпосередньої краси малюнків. Примруж очі, так, щоб бачити лише барвисті плями. Подивись на їхній колір, на те, як плавно вони рухаються, як повільно змінюються. Вони розмовляють з тобою, невже ти не чуєш? Вони дарують тобі хвилини повної безтурботности, такої, яку ти знав лише в дитинстві. Вони добрі, Яне. Прекрасні в своїй доброті. В цьому світі багато красивих речей, Яне. Треба лише вміти їх знаходити.

Ян різко підвівся, підійшов до вікна і почав вдивлятися в темряву. Кілька хвилин в кімнаті було так тихо, що мені здалося, я чую биття Янового серця - різке і застережливе, а потім він проговорив, не обертаючись до мене:

- Так ось що ти шукаєш, Марго! Красу… Ну що ж, не гайнуй часу і просто зазирни у дзеркало.

- Ні, Яне. Я шукаю красу, а найвища краса - це добро. Я шукаю добро, а найвище добро - це любов. Я шукаю любов… - Я запнулася і тихо повторила. - Я шукаю любов. Це - все, у