Таємний посол. Том 2 - Володимир Кирилович Малик

Вранці другого дня він мав виїхати додому. Але це якраз була неділя, і коли в церквах ударили дзвони до заутрені, Іваник почухав потилицю і сказав:

— А що, знаєш–маєш, бути в Києві і не заглянути в Києво–Печерську лавру?.. Кузьмо, поведи, будь другом!

Вони спустилися в Хрещатий яр, на дорогу, що вела через Угорське до лаври.

Стояв сонячний погожий ранок. У яру, серед зеленої гущавини, кувала зозуля, бриніли пташині співи. Десь угорі, в розложистому гіллі обсипаних цвітом лип, гули бджоли, а над усім цим пливли звуки дзвонів — дзень–бом, тілі–бом, дзень–бом, тілі–бом!..

Дорога випетляла нагору, до Угорського. Звідти вже виднілися золоті хрести Успенського собору, руїни оборонних стін, що з часів нападу Батия лишалися невідбудованими, Стара і Нова печерські слободи.

І тут раптом звуки дзвонів обірвалися. Натомість з валів ретраншементу залпом ударили гармати, почулися далекі крики.

— Свято яке, чи що? — спантеличився Іваник.

Кузьма зблід. Ні, заради свята з гармат не палитимуть. Та до того ж ретраншемент ще не закінчено і не всі гармати установлено… Невже напад?

Його сумніви розвіялися, коли від лаври долинули тривожні звуки сполоху. Великий дзвін забомкав часто, мов на пожежу, — бом–бом–бом! Ті звуки проникали крижаним холодом в саме серце і розросталися в ньому чорним жахом.

— Татари! — вигукнув Кузьма, вихоплюючи шаблю. — Прокляття! Тікай, Іванику!

Від Нової слободи прямо на них мчали вершники, на скаку пускаючи в бік Лаври хмару стріл. Видно, вони прорвалися через Звіринець, де будівництво валів ще тільки починалося, і, зім’явши нечисленну сторожу, затопили Печерськ. Порятунку не було.

Іваник теж вихопив шаблю.

— Тікай! Я прикрию тебе, Кузьмо, знаєш–маєш! Затримаю їх! Тікай у гущавину, на схили Дніпра! — гукнув він. — Бо то я винен, що потягнув тебе сюди… Чого обом гинути!

Кузьма і не думав тікати.

— Та тікай же, холера ясна! — вигукнув Іваник, не помічаючи, що перейняв від Спихальського його улюблену лайку.

Але тікати вже було пізно. Татари швидко наближалися. У повітрі просвистіло кілька стріл, і одна з них уп’ялася Іваникові в руку. Він недоладно змахнув високо піднятою шаблею, зойкнув і став поволі осідати на землю. На білій полотняній сорочці швидко розтікалась червона пляма.

— Зінько! — зойкнув Іваник. — Рятуй! Погибаю…

Кузьма нахилився, щоб витягти із рани стрілу, але тут прошумів аркан і обкрутився навколо його шиї, здавив, мов обценьками. Кузьма задихнувся, випустив з руки шаблю і повалився на землю поряд з Іваником.

— Прикінчити їх, батьку? — почув над собою юнацький голос.

Рожков розплющив очі. Над ним стояли два вершники: один молодий, другий — літній чоловік з густою чорною бородою.

— Не треба, Чоро, — відповів старший. — За них дадуть на невільницькому базарі що–небудь… Накажи зв’язати!

— Добре, батьку, — відповів молодий і гукнув воїнам: — Гей, люди, зв’яжіть їх і відпровадьте в наш стан!

Кілька татар довгими вузькими пасами, вирізаними з нечиненої лошачої шкури–сириці, зв’язали руки Іваникові і Рожкову. В ту ж мить замашний нагай оперіщив їх по плечах. Невільники схопилися на ноги. Тугий аркан зразу ж потягнув їх за собою…

Татарський напад тривав недовго. Орда налетіла зненацька, мов вихор серед ясного дня, і так же швидко, захопивши кількасот бранців і бранок, підпаливши кілька будівель, почала відступати. Козаки і стрільці повсюди вибили татар за межі міста, і вони, промчавши околицями його, так же раптово щезли, як і з’явилися, полишивши після себе трупи, пожарища та плач рідних за бранцями.

КАМ’ЯНЕЦЬ

1

Загін Палія зупинився у нетрях Краковецького лісу, що в ті часи був одним з найбільших на Поділлі. Ліс не тільки мав захищати від стороннього ока та несподіваного нападу ворога, влітку він був рідною хатою для воїнів і щедрим столом. Тут можна було випасати коней, будувати курені, безпечно розводити вогнища. Тут водилося безліч найрізноманітнішої дичини: зайці, дрохви, гуси, козулі, лосі, ведмеді. Тут, нарешті, земля рясніла ягідниками, а на кислицях та грушах плодів начіплялося, як роси.

Вибравши над лісовим струмком, під горою, де били джерела, затишну місцину, Палій наказав козакам будувати курені, а сам підійшов до Арсена, який стояв осторонь з Романом ї Спихальським. Віддалеки на зламаному дереві сиділа змарніла, зажурена Вандзя. Опустивши голову, вона втупила погляд у землю і, здається, нічого не бачила і не чула.

— Ну, от, панове–браття, юж і наступила година нашої розлуки, — тихо промовив Спихальський. — Звідси ми самі будемо добиратися до Львова… Шкода мені розлучатися з вами, але мушу…

Він обняв Арсена і ткнувся колючими вусами йому в щоку. І Арсен відчув, як раптом пан Мартин здригнувся всім тілом, ніби гамував ридання, швидко задихав, а потім зовсім тихо прошепотів:

— Ех, кохам тя, холера ясна!.. Hex буду песій син, же лжу мовлю… Кохам, як брата… Шкода, Златки і Стехи нема! Але вірю — знайдуться вони…

Він відхилився, і Арсен побачив у оці товариша сльозу.

— Ми ще зустрінемося, пане Мартине! Їй–богу, зустрінемося, спом’янеш моє слово! — Арсен і сам не вірив у те, що говорив, але йому дуже хотілося втішити друга, бо й самому на серці було тяжко. — Приїдеш до нас у Новосілки… на весілля… Як знайдеться Златка, я дам знати… Бо теж вірю…

— Приїду! — пообіцяв Спихальський і почав обнімати Романа і Палія.

За кілька хвилин він підсадив Вандзю на коня і спритно сам скочив у сідло. Помахав рукою.

— Прощавайте, братове!

Шелеснули зелені кущі ліщини — і пан Мартин зник у густому пралісі.

2

А в Немирові і далі тривала колотнеча: гетьман усіх підозрював у зраді, у тому, що від нього приховують золото і коштовності, потрібні для казни, і не було дня, щоб на Викітці когось не катували або не вішали.

Останнім часом у немилість потрапив сам полковник Яненченко. Після того, як син гетьмана Самойловича полковник Семен Самойлович з військом напав на Правобережжя і вигнав Яненченка з Корсуня, він перебрався в Немирів і поселився на Шполівцях. Хитрий, підступний і не менш жорстокий, ніж Юрій Хмельницький, він, крім того, ще був владолюбною і корисливою людиною. Разом з тим він добре знав Юрія і розумів, що той ніколи не поступиться ні владою, ні здобиччю на його користь. А останнім часом гетьман зовсім схибнувся: йому