Хозарський словник (чоловічий примірник) [на украинском языке] - Мілорад Павіч
— Чи ти увесь час така ж гарна, чи інакша у п'ятницю ввечері, коли міняються душі, бо тоді ти не впускаєш мене, щоб я тебе побачив?
На ці слова добродійка Євфросинія витягла з-за пояса маленького каганця, піднесла його до своїх очей, заплющила одне око, а іншим глянула на ґніт. Той погляд виписав ім'я Коена у повітрі, запалив ґніт і освітив її шлях до самого дому.
КАГАНКАГАН — титул хозарського володаря; походить від єврейського слова коен, що значить князь. Першим каганом після прийняття хозарським царством юдаїзму був Савріел, а його дружина називалася Серах. Ім'я кагана, котрий вирішив провести «хозарську полеміку», запросивши до свого палацу євреїв, греків і арабів, щоб ті розтлумачили його сон, не відоме. За єврейськими джерелами, що їх наводить Даубманус, наверненню хозарів у юдаїзм передував сон кагана, про який він розповів своїй дочці або ж сестрі, царівні Атех, наступне:
— Снилося мені, що я іду по пояс у воді й читаю книгу. Та вода — то річка Кура, каламутна, повна трав, з тих, що її можна пити лише процідивши крізь волосся чи бороду. Часом, коли набігає якась вища хвиля, я піднімаю книгу високо над головою, щоб не замочити її, а тоді знов продовжую читати. Глибина вже поряд, і я повинен закінчити читати ще до того, як підступлю до неї. І тоді з'являється мені ангел з птахом на плечі й говорить: «Твої наміри любі Господу, але справи твої — ні». На цьому місці я прокидаюсь і відкриваю очі. І бачу, що й далі стою по пояс у тій самій каламутній Курі з травами, тримаю в руці ту саму книжку, а передо мною, як і раніше, стоїть ангел. Той самий, зі сну, з птахом на плечі. Я швидко заплющую очі, але річка, ангел, птах і все інше залишається таким, як і до того; відкриваю очі — те саме. Просто жах. Навмання я читаю з книги: «Хай не похваляється той, хто взутий...», і на цьому місці стуляю очі, але продовження бачу й дочитую те речення з закритими очима: «... як і той, хто босий». В ту хвилину з плеча ангела злетіла пташка, і я знову підняв повіки. Було видно, як птах відлітає. І тоді я зрозумів: більше немає закривання очей перед істиною, нема порятунку в стулюванні повік, немає ні сну, ні яви, ні прокидання, ні засинання. Усе — один і той самий єдиний довічний день і світ, що обвився навколо тебе, мов гадина. Тоді я узрів велику й далеку радість малою, але близькою; велику справу відчув марнотою, а малу — своєю любов'ю... І зробив те, що зробив.
КОЕН САМУЕЛЬКОЕН САМУЕЛЬ (1660 - 24.ІХ.1689) — дубровницький єврей, один із авторів цієї книги. Вигнаний в 1689 році з Дубровника, він помер у тому ж році по дорозі в Царгород, впавши у заціпеніння, з якого вже ніколи не вийшов.
Джерела: Образ Коена, мешканця дубровницького гето, вимальовується на основі повідомлень дубровницької жандармерії (поліції), складених пісним італійським стилем людьми без рідної мови, на основі судових актів і заяв акторів Ніколи Рігі та Антона Кривоносовича, а також беручи до уваги інвентарний перепис усіх речей з Коенового дому, проведений за час його відсутності згідно з рішенням єврейської громади Дубровника й збережений між паперами дубровницького архіву в серії Processi роlitici е criminali 1680—1689. Про останні дні життя Коена відомо з коротких повідомлень, відправлених у Дубровник з абхехаму белградських сефардів. До них додається так само й перстень, на якому в 1688 році Коен вирізав рік 1689, тобто рік своєї смерті. Щоб отримати повну картину, всі ці дані необхідно розглядати паралельно з донесеннями дубровницьких емісарів, котрих посол республіки св. Влаха у Відні, Матія Марин Бунич відіслав як спостерігачів на австро-турецьку битву під Кладово у 1689 році й котрі залишили про Коена всього кілька речень, у яких повідомляли, що в тій роботі було «більше полови, ніж зерна».
Сучасники описують Самуеля Коена струнким чоловіком з червоними очима й одним сивим вусом, що суперечив його юному вікові. — Скільки його знаю, він завжди мерз. Може, лиш трохи відігрівся за останні роки — сказала якось про нього його мати, пані Клара. За її словами, по ночах уві снах він багато й далеко мандрував, через що зранку, бувало, прокидався змучений і брудний, а часом накульгував на одну ногу — аж доки не відпочине від своїх снів. Мати говорила, що в той час, як Коен спить, вона завжди відчуває якийсь дивний неспокій, і пояснювала це тим, що уві сні він поводить себе не як єврей, а як людина іншої віри, котра і в суботу їздить у снах верхи й часом співає крізь сон восьмий псалом, той, що допомагає знаходити втрачені речі, лише на християнський лад. Окрім жидівської, він володів іспанською, латинською і сербською, а по ночах, у своїх снах, бурмотів щось якоюсь дивною мовою, якої не знав удень і котра, як виявилось пізніше, була волоською. На похороні він мав страшний рубець на лівому плечі, як від зубів. Він прагнув побачити Єрусалим, а уві сні справді зрив місто на березі часів і ходив його вулицями, притрушеними сіном і тому тихими, жив у вежі, заставленій комодами, завбільшки з невелику церковцю, і слухав джерела, подібні до дощу. Та незабаром виявилося, що місто, яке він бачить у снах і приймає за Єрусалим, — ніяке не святе місце, а Царгород, що незаперечно підтверджувалось одною гравюрою Царгороду, яку Коен придбав, скуповуючи давні карти неба і землі, міст і зірок, і на якій він упізнав вулиці, площі й вежі зі своїх