Великі сподівання - Чарльз Діккенс
- Боже милий, Флопеон! - промовила місіс Покет, на мить підводячи погляд від книжки.- Всі спотикаються! [190]
- І справді - боже милий, мем! - відрізала Флоп-сон, вся червона, як буряк.- Бо що це у вас тут таке?
- У мене, Флопеон? - здивувалася місіс Покет.
- Що ж, коли це не ваша підніжка! - скрикнула Флопеон.- Як же тут не спіткнутися, коли у вас лавочка під спідницями! Візьміть-но дитя, мем, а книжку дайте мені.
Місіс Покет зробила, як їй сказали, і стала невміло гуцати дитину на колінах, тимчасом як решта дітей гралася навколо. Тривало це дуже недовго, а тоді місіс Покет дала команду відправити всіх дітей в дім передрімати. Так я здійснив друге своє відкриття у той день: виховання маленьких Покетів полягало чи не в тому, щоб по черзі літати перевертом і вкладатися спати.
Отож коли Флопеон і Міллерс загнали дітей у приміщення, немов маленьку отару овець, і звідти вийшов познайомитись зі мною містер Покет, я після всього побаченого не дуже здивувався, що вираз обличчя цього джентльмена заклопотаний, а сива чуприна розкуйовджена, неначе він уже втратив надію бодай дещо у своєму домі довести до ладу.
Розділ 23
Містер Покет сказав, що радий мене бачити і що я не розчаруюся знайомством з ним. «Бо я нічого лихого не здатний накоїти»,- додав він, усміхаючись точнісінько так само, як і його син. Виглядав він досить молодо, незважаючи на свою сивину та заклопотаність, і тримався цілком природно, без найменшого фальшу. Його трохи смішна розгубленість могла б здатися навіть безглуздою, якби він сам не відчував цієї своєї риси. Переговоривши кілька хвилин зі мною, він звернувся до місіс Покет, стривожено звівши чорні красиві брови: «Біліндо, ти, сподіваюся, познайомилася з містером Піпом?» Вона підвела очі від книжки й сказала: «Так». Потім механічно посміхнулась до мене й поцікавилася, чи подобається мені смак апельсинової води. Оскільки це запитання не мало аніякого відношення до того, що говорилося перед тим та опісля, ці її слова, як і перші, я сприйняв як звичайну спробу підтримати салонну розмову.
Місіс Покет - як я довідався за кілька годин, хоч розповісти про це можу вже й зараз,- була єдиною донькою [191] одного небіжчика-джентльмена, який випадково вибився у дворяни і втовк собі в голову, що його небіжчик-тато дістав би титул баронета, якби не чиїсь підступи - чиї саме, я давно забув, навіть якщо й знав - чи короля, чи прем'єр-міністра, чи лорд-канцлера, чи архієпископа Кен-терберійського, чи то ще когось. Виходячи з цього суто здогадного факту, він зачислив себе до найродовитіших аристократів. Самому ж йому даровано було дворянство, як я зрозумів, за те, що він узяв штурмом англійську граматику, склавши на веленевому папері вірнопідданчий адрес із нагоди закладання першого каменю під якусь будівлю, і подав котромусь членові королівської родини чи то кельму, чи то відерце з розчином. Але хоч би як там, а він доклав зусиль, щоб майбутню місіс Покет від самої колиски виховувано так, ніби доля неодмінно подаруз їй титулованого чоловіка й будь-які плебейські практичні знання їй зовсім ні до чого.
Внаслідок такого пильного нагляду й опіки над юною леді тямущий татусь домігся того, що вона виросла істотою мальовничою, але цілковито безпорадною і безпомічною. Тільки-но зступивіпи у пору юності з цим своїм бездоганним багажем за плечима, вона зустріла містера Покета, який теж тільки-но вступив у цю пору і ще не вирішив остаточно, чи йому посісти крісло голови палати лордів, а чи увінчати голову єпископською митрою. Оскільки те й друге було тільки питанням часу, вони вдвох вирішили часу не гаяти (хоч і мали його достатньо, щоб трохи подумати) і побралися без відома тямущого татуся. Цей самий татусь, що не міг ані дати їм чогось, ані чогось позбавити, окрім свого благословення, иооги-нався якийсь час і зрештою милостиво уділив їм цього посагу, повідомивши містера Покета, що його дружина - «скарб, гідний самого принца». Містер Покет пустив цей принців скарб в обіг буденного життя, але діставав з нього, як свідчить поголос, украй мізерний відсоток. А проте багато хто відчував до місіс Покет свого роду шанобливе співчуття, що вона вийшла заміж за чоловіка без титулу, тоді як до містера Покета відчували свого роду вибачливий осуд, що він не зумів вищезгаданого домогтися.
Містер Покєт провів мене в дім і показав мою кімнату - досить приємну й умебльовану так, що вона могла правити й за вітальню. Потім він постукав у двері двох сусідніх таких самих кімнат і познайомив з їх пожильцями, на прізвище Драмл та Стартоп. Драмл, старуватий з вигляду й важкий статурою молодик, саме насвистував. Стартоп, [192] молодший літами й зовнішністю, сидів за книжкою, міцно затиснувши руками голову, щоб вона часом не підірвалася від надто щіцного заряду знань.
І містер, і місіс Покет так виразно засвідчували свою несамостійність, що мене зацікавило, хто ж насправді господарює в домі і дозволяє їм у ньому жити, і нарешті я виявив, що ця невидима влада - в руках челяді. Так воно було, можливо, і легше, бо позбавляло зайвого клопоту, але обходилось вочевидь дорогувато, оскільки челядь, шануючи власну гідність, ні в чому собі не відмовляла з наїдків та напоїв і влаштовувала численні прийоми у своїх підвальних покоях. Щоправда, містера й місіс Покет вони годували досить терпимо, хоч усе-таки мені завжди здавалося, що столуватися в кухні було б набагато смачніше - звісно, коли столувальник міг при потребі постояти за себе, бо от я не пробув там ще й тижня, як одна сусідка, з якою Покети не були навіть знайомі, написала їм листа, повідомляючи, що бачила, як Міллерс била немовля. Цей лист страшенно збентежив місіс Покет, вона заллялася слізьми й сказала, як це погано, коли сусіди встряють у чужі справи.
З часом, головно від Герберта, я довідався, що містер Покет блискуче закінчив школу в Гарроу й університет у Кембріджі, але, мавши
