Фортеця - Міша Селимович
Приголомшила мене та дивна історія, а ще більше страшна звістка. Що це — проводять у життя обіцяні круті заходи чи це продовження колишньої жорстокості?
Учора, коли промовляв хафіз Абдулах, мені випадково згадалася вечірка в хаджі Духотини, але бачу — не випадково. Ті самі люди, які карали мене за неугодні їм слова, вчинили розправу й над хафізом Абдулахом, тільки з ним перестаралися або ж його старість не могла витримати стільки, скільки моя молодість.
— Учора він виступав у мечеті, — мовив я тихо. — Не погоджувався з тим, що треба запроваджувати суворі заходи.
— Ну ось, більше не виступатиме. Тепер буде згодний з усіма.
Потім Осман пояснив, навіщо я потрібен йому. Він чув, як Шех-ага розмовляв з Мулою Ібрагімом про мене. Виходить, я ровесник сина Шех-аги, ми в той самий час були на війні, і я такий самий йолоп, як і він. Осман хоче підсунути мене Шех-азі, щоб він згадав сина, щоб йому заболіло минуле і він не думав про свіжу смерть друга. І про жахливий запій. А я дуже підходжу для цієї ролі. Наївний, безпорадний, незахищений, без роботи, жертва сваволі — він, щоправда, знає, як я по-дурному влип, але Шех-ага цього не знає та це йому й байдуже, і може легко статися, що він зацікавиться мною й візьме мене під свій захист. Добре було б і для мене, і для Шех-аги, я скористався б його слабкістю, а Шех-агу надихнула б його великодушність.
Смішно подумати, що я можу бути цілющим бальзамом для чиїхось ран, але хай буде так. Осман Вук не дурний, він знає, що робить. Може, тільки пробує, але й спробувати варто.
Я пішов, сподіваючись, що Шех-ага мені допоможе, а Осман ось сподівається, що я допоможу Шех-азі.
— Згадай про війну, — порадив Осман. — І скільки тоді було тобі років. Хафіза Абдулаха не згадуй.
Коли я постукав у двері до Шех-аги, він обізвався й сказав, щоб я заходив, але не зрадів, навіть мені видалося, що йому мій прихід, коли для нього існував тільки його смуток, був обтяжливий. Він сидів на дивані, дивлячись на мене змерхлим, безвольним поглядом, і навіть не намагався зупинити на мені свого погляду.
Я сказав, що прийшов за його розпорядженням, так Мула Ібрагім передав, я був у нього писарем, а звати мене Ахмет Шáбо.
— Знаю, — перебив він мене.
Усе-таки він ожив і запросив мене сісти поруч себе.
— Пробач, я зараз у поганому настрої.
— Я можу прийти іншим разом, якщо скажете.
— Хочеш втекти від мого пісного вигляду? Ти завжди так легко відступаєш?
— Не люблю заважати людям.
— Не любиш заважати, не любиш, коли хтось подивиться на тебе скоса, не любиш, коли хтось погане слово тобі скаже. Як ти думаєш жити?
— Бідно.
— Цього не важко досягти.
— І не легко. Треба зважитися.
Він глянув на мене здивовано.
— Дивишся на вас як на дітей, а коли побачиш, що в голові у вас, дивом дивуєшся.
— Ці діти крізь війну пройшли.
Він перевів погляд у вікно, за яким хиталася на вітрі струнка тополя. А потім повернувся знову до мене. Його обличчям перебігла похмура тінь. Мабуть, стиснув зуби, опираючись якомусь спогадові.
— Розкажи що-небудь. Що хочеш.
— Навіщо, Шех-аго?
— Просто так.
— Про війну?
— Однаково. Ні, не однаково. Про війну не треба!
— Може, розповісти, як я роботу шукав?
— Розповідай.
То я маю бути нянькою цьому п'ятдесятирічному чоловікові і казками відганяти від нього страхи? Чи він таким чином звільняється від мене, щоб залишитися на самоті?
Я дивився на його руки з довгими пальцями, міцними суглобами, випнутими жилами і все-таки слабкі й невпевнені. Вони виказували його збудженість, безперестанно рухалися, наче кудись поспішали, стискувались і корчилися. Він клав їх то на коліна, то на груди, то на килим поруч себе, сплітав у тугий вузол, зціплював у кулаки, мов давив когось чи зумисне завдавав собі болю! Мені хотілося торкнутися його почервонілих від напруження суглобів, щоб заспокоїти його, повернути до притомності. Можливо, дружній дотик звільнив би його від внутрішньої судоми, допоміг би йому розслабитися, заплакати, дати волю закованому в панцир серцю.
Але я стримався, щоб ще більше не вразити його.
Він надто суворий, біль його сповнений люті. Він ненавидить свій біль, не визнає його, відкидає, вважає його приниженням. А біль залишається.
Скільки страшних ночей, скільки шалених битв пам'ятає ця кімната, коли він змагався зі своїм болем, як з дияволом, і скільки світанків він зустрів переможений, але незмирений? Мабуть, бували й хвилини щастя: я переміг його! А біль з'являвся знову, виринав, як водяний птах, із чорної річки спогадів.
Може, це ті хвилини, коли він себе умертвляє — тричі на рік, коли притуплює свої чуття, щоб залишитися живим.
Час поволі згладжував біль від одної смерті, але друга смерть подвоїла його, воскресивши спомин про колишнє горе. Зараз його притисли обидва; він утратив усе, що було йому найдорожче в житті, і тепер його роздирає нестерпний біль і лють від того, що людина безсила подолати лихо.
Чи він стогнав цієї ночі, коли дізнався про смерть друга, чи плакав, кричав, проклинав, чи бився головою об стіну?
За одну смерть він заплатив тугою й ненавистю. Чим заплатить за другу?
А якби він зіткнувся з болем, не відкидав його гнівно, з погрозою зводячи голову проти неба, з ненавистю дивлячись на людей, шукаючи заспокоєння в муках інших, — було б йому легше чи важче? Якби він сприйняв утрату як неминучість, сумуючи, — бо ж він не бог і не колода, — і схилився перед своєю тугою, можливо, та могила і той мертвий допомогли б йому облагородити свою печаль добрими справами. Заради пам'яті про сина. Адже стільки людей потребують допомоги!
А його переповнює лють і непримиренність. І невідступна думка про помсту.
«Тільки не про війну», — сказав він. Це надто боляче для нього.
Не буду про війну. Пощаджу його.
Розповів я йому про те, що його не стосується і що не вразить його. Про Мулу Ісмаїла, якого бог наділив дивною вадою, просто дорогоцінною при його званні народного заступника: він не чує,
