Війни художників - Станіслав Стеценко

Вона нічого не відповіла.

— Якийсь невдалий день. Можна сказати — не день, а лайно. Принаймні в мене. А у тебе?

— Звичайний.

Гущенко позіхнув.

— Ніколя, а хіба нам обов’язково було їхати із Франції саме в СРСР? — голос у неї був сумним.

— О господи, ти знов за своє!

— Ні, я не про те. Ми ж могли поїхати до моїх батьків у Бухарест.

— Могли б. Завжди здається, що краще там, де нас немає! Румунія буде воювати на боці Німеччини. Можливо, мене б мобілізували до війська. А може, й ні, — він нервово пройшов від стіни до стіни. — Ніколи не можна знати, як було б, якби чогось не було. Давай краще спати.

Марія глянула на Шурика і лягла обличчям до стіни. Їй здавалося, що, потрапивши до СРСР, вони втратили щось дуже значне. І не лише вони, а й їхній син.

У Сталіна зникла люлька.

Він викликає Берію. Той на мить замислюється:

— Ясно, товаришу Сталін! Підступна акція ворогів народу! Розберемося.

Наступного дня Сталін знаходить люльку в кишені свого кітеля. Телефонує Берії. Говорить:

— Люлька знайшлася.

— Дивно. А я вже заарештував у цій справі 40 осіб, і всі зізналися, — відповідає Берія.

Анекдот кінця 30-х років

24 березня 1940 року, 7 год. 59 хв.

Москва

Рівно о восьмій, як завше щодня, Гущенко попрощався з дружиною й сином і попрямував до майстерні. Там на нього чекало полотно «Смерть Боженка», яке важко було назвати улюбленим.

Він спустився скрипучими дерев’яними сходами, штовхнув двері парадного. Пройшов через підворіття. Озирнувся на напис: «Вбиральні у дворі немає!». Справді немає. А є стійкий запах сечі — у кожному закутку. Цікаво, чому радянська влада хоча б у столиці не може облаштувати достатню кількість громадських туалетів? Адже планове господарство може вирахувати, скільки їх потрібно. Он у Парижі й без планового господарства вбиралень рівно стільки, скільки потрібно. «У Парижі, у Парижі! Це на тебе впливає Марія, — подумав він. — А що в Парижі? Можливо, у Франції в’язниці кращі, ніж в СРСР? А, мабуть, таки кращі».

Після повернення в СРСР він ще застав деінде на вулицях жовті металеві туалети, у формі циліндра, де були зйомні ємності з нечистотами, які випорожняли щоранку. Але комусь із партійних функціонерів, можливо, навіть самому Сталіну, здалося, що ці циліндри, встановлені у найжвавіших місцях, псують краєвиди Москви. Він наказав туалети прибрати. Ситуація з краєвидами значно поліпшилася. А от з гігієною і, зокрема, запахом у дворах і підворіттях, значно погіршилася. Утім, партійні функціонери рідко бували в місцях, де жив простий радянський соціалістичний люд, і про цю проблему не відали.

Гущенко повернув у бік трамвайної зупинки. Пройшов повз будку чистильника черевиків. На розі, біля ще зачиненого тютюнового кіоску, стояв чорний ЗІС з опущеними шторами.

Він раптом згадав, що ЗІС там стояв і вчора. Так, коли він ішов з дому. А коли повертався? Повернувся він дуже пізно і в темряві не звернув на це уваги.

Ну, стоїть автомобіль, можливо, й підозрілий, то й що, при чому тут він, Гущенко? Знову згадав жаб’ячий погляд Берії, яким той окинув його дружину. То що, може, це Берія послав машину? Щоб слідкувала за ним? Чи за Марією? Мабуть, Берії нема чого більше робити. Ідіотизм. Параноя. І взагалі, той автомобіль стоїть навпроти іншого будинку. А що, люди з НКВС настільки тупі, що поставлять автівку навпроти його будинку? Ні, вони мали б поставити автомобіль подалі, де він зараз і стоїть. Справді, параноя…

Гущенко піймав себе на думці, що поводиться, як у Франції, коли його «пасла» французька поліція. Від думок про автомобіль його відволік дзвінок трамвая, який з’явився з-за рогу. Він ускочив у другий вагон. Став так, щоб дивитися у заднє скло. Машина залишилася стояти на місці. Значить, він таки помилився. Художник Гущенко нікому не потрібен. У нього відлягло від серця.

За півгодини він увійшов до майстерні. День у день він пише «Смерть Боженка». І скоро буде ненавидіти Боженка. А ще він ненавидить соцреалізм! Але що робити? З вовками жити — по-вовчому вити.

Відкрив вікно. Зі свіжим повітрям увірвався шум вулиці й вигуки продавчині морозива: «Морозиво — в стаканчиках, брикетиках, «Ескімо»! Морозиво — в стаканчиках…»

Увечері до майстерні зайшов давній приятель Гущенка — популярний кінорежисер Олександр Довженко. В СРСР з величезним успіхом щойно пройшов його новий фільм «Щорс». Зйомки фільму про «українського Чапаєва» патронував сам Сталін. І тому сьогодні Довженко був на вершині успіху. Попереду його чекатиме опала і забуття. Але сьогодні він був успішним, щасливим і обласканим владою.

Довженко поставив на стіл пляшку коньяку. Хороший коньяк у Москві був величезною рідкістю.

— Де дістав? — широко посміхнувся Гущенко, тиснучи руку старому другові й радіючи, що виснажливий двобій зі «Смертю Боженка» на сьогодні закінчено.

— Є місця! — рукостискання Довженка було незвично міцним. Він пам’ятав це рукостискання ще з Берліна. — Це ще не все. Ось ковбаса, шпроти. Білий хліб. Стели газету! Будемо бенкетувати!

— Білий хліб! Довженко, ти просто буржуй, обідав із тобою разів сто, і ти завжди дивуєш мене якоюсь екзотикою!

— Ти, нарешті, відійшов від імпресіонізму? — запитав Довженко, кивнувши на «Боженка» і відкриваючи коньяк з виглядом сапера, який боїться зробити неправильний рух. — Вітаю! Значить, уже зрозумів, що імпресіонізм, як відрижка капіталізму,