Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
Із ***, 20 вересня 17…
Лист 82
Від Сесілі Воланж до кавалера Дансені
Боже, до чого засмутив мене ваш лист! Варто було з таким нетерпінням його чекати! Я сподівалася знайти в нім хоч яку-небудь втіху, а тепер мені ще важче, ніж до нього. Читаючи його, я гірко заплакала. Але не за це я вам докоряю: я вже і раніше, бувало, плакала через вас, але це не було для мене мукою. Зараз, одначе, справа зовсім інша.
Що ви хочете сказати, коли пишете, що любов стає для вас тортурами, що ви більше не можете так жити і зносити таке становище? Невже ви перестанете любити мене тому, що це стало не так приємно, як раніше? Здається, я не щасливіша за вас, навіть навпаки, і все ж таки я люблю вас іще більше. Якщо пан де Вальмон вам не написав, так це не моя провина. Я не могла його попросити, адже мені не довелося бути з ним наодинці, а ми умовилися, що ніколи не говоритимемо одне з одним при сторонніх. І це ж також заради нас із вами, щоб він скоріше зміг улаштувати те, чого ви хочете. Я не говорю, що сама не хотіла б того ж, і ви маєте цьому повірити; але що я можу вдіяти? Якщо ви думаєте, що це так легко, придумайте спосіб, я тільки цього й хочу.
Як, на вашу думку, приємно мені, що мама щодня лає мене, – мама, яка мені раніше жодного поганого слова не говорила – зовсім навпаки. А зараз мені гірше, ніж у монастирі. Я все-таки тішилася тим, що все це – заради вас. Бували навіть хвилини, коли мені від цього було радісно. Але коли я бачу, що ви теж гніваєтесь, і вже зовсім ні за що, ні про що, я засмучуюся через це більше, ніж через усе, що перенесла досі.
Непросто навіть отримувати ваші листи. Якби пан Вальмон не був такий люб’язний і винахідливий, я б просто не знала, що робити. А писати вам – іще важче. Вранці я не наважуюся цього робити, позаяк мама завжди поблизу і раз у раз заходить до мене в кімнату. Іноді вдається в середині дня, коли я йду під приводом, що хочу поспівати або пограти на арфі. І то доводиться ввесь час переривати писання, щоб чутно було, що я вправляюся. На щастя, моя покоївка іноді вечорами рано лягає спати, і я їй кажу, що чудово вкладуся без її допомоги, щоб вона пішла і залишила мені світло. А тоді потрібно ховатися за завіску, щоб не бачили вогню, і прислухатися до щонайменшого шуму, щоб усе заховати в ліжко, якщо прийдуть. Хотіла б я, щоб ви все це бачили! Ви б зрозуміли, що треба вже дуже міцно любити, щоб усе це робити. Словом, свята правда, що я роблю все можливе і хотіла б мати можливість робити ще більше.
Звичайно ж, я не відмовляюся говорити вам, що люблю вас і завжди любитиму. Ніколи я не говорила цього щиросердіше, а ви гніваєтесь! Адже ви запевняли мене до того, як я це сказала, що цих слів вам було б досить для щастя. Ви не можете заперечувати: так написано у ваших листах.
Хоч їх у мене зараз і немає, але я пам’ятаю їх так, немов перечитую щодня. А ви через те, що ми в розлуці, почали думати інакше! Але, можливо, розлука наша – не назавжди? Боже, яка я нещасна, і причина тому – ви!..
До речі, про ваші листи: сподіваюся, ви зберегли ті, які мама забрала у мене і переслала вам; настане ж день, коли я не буду така обмежена, як зараз, і ви мені всі їх повернете. Яка я буду щаслива, коли зможу зберігати їх завжди, і ніхто не зможе знайти в цьому нічого поганого! Нові ваші листи я повертаю панові де Вальмону, інакше можна потрапити в біду; незважаючи на це, щоразу, як я їх йому віддаю, мені страшенно боляче.
Прощавайте, мій дорогий друге. Я люблю вас усім серцем. Сподіваюся, що тепер ви вже не гніваєтесь, і якби я в цьому була впевнена, то й сама б не сумувала. Напишіть мені якнайскоріше, бо я відчуваю, що доти не перестану сумувати.
Із замку ***, 21 вересня 17…
Лист 83
Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель
Благаю вас, добродійко, відновімо нашу так давно перервану розмову! Нехай же дано мені буде остаточно довести вам, наскільки відрізняюсь я від того мерзотного портрета, якого вам із мене написали, а головне, нехай дано мені й далі користуватися милою довірою, яку ви почали мені виявляти! Якої чарівності вмієте ви надавати доброчесності! Якими прекрасними уявляєте ви всі благородні почуття і як примушуєте їх любити! Ах, у цьому ваша головна чарівність. Вона сильніша за всі інші. Тільки вона і владно підкорює, і в той же час вселяє повагу.
Ясна річ, досить побачити вас, аби захотіти вам сподобатися, досить почути вас у товаристві, щоб бажання це посилилось. Але той, кому випало щастя пізнати вас ближче, хто хоч зрідка може заглянути вам у душу, віддається незабаром благороднішому запалу і, проникнувшись не лише любов’ю, але і благоговінням, поклоняється у вашій особі образу всіх доброчесностей. Можливо, більше, ніж хто інший, я був створений, аби любити їх і йти за ними, хоча деякі помилки й віддалили мене від них. Ви знову наблизили мене до них, ви знову змусили мене відчути їх привабливість. Невже визнаєте ви злочинною цю новознайдену любов? Чи засудите справу своїх же рук? Чи докорите собі
