Жінка у білому - Вилки Коллінз

— Все це тільки заплутає нас ще більше, принесе нові тривоги й прикрощі, — сказала вона. — І дядечко розгнівиться, і в сера Персіваля, коли він приїде, будуть нові підстави нарікати...

— Тим краще! — пристрасно вигукнула я. — Яке нам діло до його нарікань! Чи ти ладна розбити своє серце, аби йому догодити? Та жоден чоловік на світі не заслуговує на такі жертви від нас, жінок! Чоловіки! Це ж вороги нашої невинності й спокою — вони відривають нас від батьківської любові та сестринської дружби, вони цілком присвоюють нас, тіло й душу нашу, прив'язують нас, беззахисних, до себе, як ото собаку прив'язують ланцюгом до конури! Що дають нам натомість найкращі з них? Пусти мене, Лоро, я шаленію, коли про це подумаю!

Сльози, нікчемні жіночі сльози слабості, досади й гніву душили мене. Вона печально усміхнулась і закрила мені обличчя своєю хустинкою, щоб заховати від мене мою власну слабкість, — ту саму слабкість, яку, вона знала, я найдужче зневажаю в жінках.

— Ох, Меріан! — мовила вона. — Ти плачеш! Подумай, що б ти сказала, коли б ми з тобою помінялися місцями й ці твої сльози були моїми. Вся твоя любов, і мужність, і відданість не змінять того, що має статись, рано чи пізно. Хай буде так, як хоче дядечко. Я ладна піти на будь-які жертви, аби не бути більше причиною всіх цих тривог і страждань. Скажи лише, що ти зостанешся зі мною, коли я вийду заміж, Меріан, — і не кажи більш нічого.

Але я ще багато чого сказала. Я змусила висохнути жалюгідні свої сльози, що не приносили мені полегшення, а тільки засмучували її. Я благала, переконувала, намагаючись говорити спокійно. Та все намарне. Вона змусила мене двічі повторити мою обіцянку зостатися з нею після її заміжжя, а тоді раптом зронила запитання, яке спрямувало мою печаль, моє співчуття в нове річище.

— Коли ми були в Полсдіні, Меріан, — мовила вона, — тобі прийшов лист...

Із того, як змінився її голос, як вона раптом відвела очі й схилила голівку мені на плече, з нерішучості, що не дала їй договорити, мені стало цілком ясно, про кого це недоговорене запитання.

— Я думала, Лоро, що в нас із тобою не буде більше мови про нього, — лагідно сказала я.

— Ти одержала листа від нього? — наполягала вона.

— Так, — відповіла я, — коли вже тобі так хочеться знати.

— Ти йому ще писатимеш?

Я розгубилась. Я боялася сказати їй, що він виїхав з Англії та що я сама допомогла йому в цьому. Що я могла їй відповісти? Туди, куди він поїхав, листи добираються місяцями, коли не роками.

— Припустімо, я напишу йому ще раз, — сказала я нарешті. — Що тоді, Лоро?

Її щока обпікала мені плече, руки тремтіли, обіймаючи мене ще міцніше.

— Не пиши йому про двадцять друге, — шепнула вона. — Обіцяй мені, Меріан, обіцяй, що навіть імені мого не згадаєш, коли писатимеш йому знов.

Я пообіцяла. Словами не висловити печалі, з якою я давала їй ту обіцянку. А вона враз випустила мене з обіймів, одійшла до вікна й задивилася в нього, стоячи спиною до мене. За хвилину вона обізвалась, не обертаючись до мене, щоб я не могла розгледіти її обличчя.

— Ти підеш до дядечка? — спитала вона. — Ти скажеш йому, що я згодна на всі умови, які він вважає за найкращі? Не бійся, Меріан, що залишиш мене зараз саму. Мені краще побути трохи на самоті.

Я вийшла. Якби, піднявши свого мізинця, я могла перенести містера Ферлі й сера Персіваля на щонайдальший край землі, я б це зробила, не вагаючись ані миті. Хоч цього разу моя нещасна вдача допомогла мені. Гнів випалив мої сльози, а то б я, мабуть, не втрималась і зайшлася б нестримним риданням. Я тільки вдерлася до містера Ферлі, крикнула йому сердито: «Лора згодна на двадцять друге!» — й вискочила з його покою, не чекаючи на відповідь. Я так хряснула дверима за собою, що, сподіваюсь, нервова система містера Ферлі буде сьогодні розбита на весь день.

28-е

Вранці я знов перечитала листа бідолашного Гартрайта. З учорашнього дня мене мучать сумніви, чи правильно я чиню, приховуючи від Лори його від'їзд.

Порозважавши, я зосталася при думці, що чиню правильно. Те, як він описує приготування до цієї експедиції в Центральну Америку, свідчить, що організатори її усвідомлюють, наскільки вона небезпечна. Це тривожить мене, а що було б із нею, коли б вона про це довідалась? І так сумно — його від'їзд позбавив нас вірного друга, на відданість якого в потрібну хвилину ми могли цілком розраховувати, якби та хвилина колись настала й застала нас безпомічними. Але ще сумніше знати, що він поїхав, ризикуючи сам загинути в страшному кліматі, в тій дикій країні, серед войовничих племен. Говорити про це Лорі, коли в цьому немає нагальної, доконечної необхідності, було б, звісно, жорстокою щирістю.

Я навіть думаю, чи не піти ще далі — чи не спалити його листа зараз? Боюсь, коли б одного дня не попав цей лист до чужих рук. Тут Волтер не лише говорить про Лору в таких виразах, що повинні назавжди зостатися між ним і мною, а й про свою підозру — таку вперту, безпідставну, але таку тривожну, — що за ним постійно стежать, відколи він поїхав із Ліммеріджа. Він стверджує, що на пристані в Ліверпулі серед юрби, яка спостерігала за відплиттям корабля, він бачив тих самих двох незнайомців, котрі ходили скрізь за ним по лондонських вулицях. Він твердо впевнений, що чув ім'я Анни Катерік за своєю спиною, коли сходив на корабель. Ось його власні слова: «У цих подіях є якесь приховане значення, вони повинні призвести до якогось наслідку. Таємниця Анни Катерік досі ще не розкрита. Може бути, вона більш ніколи в житті не стрінеться мені, та, якщо коли-небудь вам, міс Голкомб, доведеться побачити її, постарайтеся краще, ніж зумів я, скористатися слушною нагодою. Це моє глибоке переконання, і я благаю вас пам'ятати мої слова». Оце таке він пише. Ні, я ніколи не забуду його слів, я й так надто часто міркую над усім, що Гартрайт говорив про Анну Катерік. Але зберігати його листа небезпечно. Найменша випадковість — і він може потрапити до чужих рук. Я можу захворіти,