Практична педагогіка - Ксенія Демиденко

—    Я прикрию. Ти бабусі зараз більше потрібен. Все одно на уроках нічорта не робиш.

—    Мама Соня,  а хочеш я тобі кавалера знайду?- знову повернувся мій гість до попередньої теми.

—    Ні, не хочу. Мені й одній непогано. Спи й не діставай, - я  жбурнула в нього м’яким ведмедиком і почула заливчастий сміх. Він так жартував. Тоді мені так здалося. Велика дитина  розважалася.

—    А хочеш, зошити допоможу перевіряти? Двійок усім наставлю й нехай думають, за що, - він закрився подушкою, боячись, що я чимось знову в нього поцілю, але я цю киданину вирішила не продовжувати. 

—    Не хочу. Це моя робота. Спи!

 У кімнаті затихло,  я відшукала ручку з червоною пастою й почала перевіряти твори десятикласників. Вже зрозуміла, що  два стоси не подужаю, але хоча б один потрібно було себе примусити перевірити, бо потім як збереться груда – точно не осилити. Вже половина пачки була перевірена й мене відверто хилило до сну. В якийсь момент я відчула його погляд на  собі – підняла очі – так,  лежить, підперши підборіддям подушку, й пильно дивиться.

—    Закрий очі  й рахуй про себе до ста.  Я в дитинстві баранчиків уявляла на лугу й рахувала. Мені допомагало, - порадила.

—    Мама Соня, а я тобі подобаюсь, - це було не питання, а нахабна констатація факту. – Я це відчуваю.

—    Звичайно, подобаєшся. Як людина. Але не настільки, щоб я забула, що є твоїм класним керівником і дозволила сісти на голову. А зараз ти заснеш і не будеш мене діставати, інакше виставлю за двері прямо у рожевому халаті, - пригрозила на всяк випадок. 

—    Все, мовчу-мовчу й тільки рахую баранів. А можна лосів у лісі?

—    Можна! – посміхнулася про себе.

—     А ти б кидала  ці зошити й теж відпочивала. І ще… я цілий день збирався сказати… за бабусю великий респект, -  тиша запанувала надовго. Я все ж перевірила зошити, а коли вимикала  лампу, кинула швидкий  погляд на сплячого Вовку. Як мала дитина, він  розбурхав ковдру і його рука звисала до самої підлоги, бо диван був для нього замалим. Я обережно, щоб хлопець не прокинувся,  вкрила  Вовку й  прибрала руку під ковдру. Він у напівсні пробурчав:

—    Дякую. Ти найкраща, мама Соня.

—    Та спи вже, - мені стало ніяково за свій хвилинний прояв ніжності до цього хлопчика.