Твори у дванадцяти томах. Том перший - Джек Лондон

цьому ракурсі особливо цікавий розділ, що Лондон іронічно найменував «Завулок Фраїнг-пен і погляд у пекло». Письменник із двома приятелями заходить до «легенів» міського дна — Спайтелфілдзького саду. Хмурне по-осінньому небо, рвачкий північний вітер, а на вузеньких лавках саду, цього клаптика землі, де не ростуть квіти, де під вагою людського горя поникла трава, де шпичаста залізна огорожа ховає від людського ока злиденне пристановище тих, хто навік утратив надію, сидять у німій зневірі люди, що їх уже важко назвати людьми: «звалище лахміття й бруду, демонстрація огидних виразок, ран, синців, саден, брутальності, бридоти й непристойності». І на це страхіття, що його не здужала б породити найвигостреніша фантазія, падає тінь Христового храму. Художня правда, яку можна вичитати з символіки цього контрапунктного образу, відбиває справжні соціальні суперечності. Ось вони перед нами, символи двох антагоністичних сил: храм Христа — це метонімічна метафора фальшивого милосердя, що його несуть біднякам і знедоленим владарі буржуазної цивілізації, світу, освяченого матір'ю церквою. А внизу, як символ винищуваної людяності, застигла в німій скорботі, поглинута зловісною пітьмою, людина.

Чи зведеться вона коли на ноги? Чи розпростає свої зігнуті плечі? Весь лад книжки, вся внутрішня логіка авторських роздумів примушує нас вірити, що це збудеться. Формально «На дні прірви» — це нариси, але нариси, так би мовити, епічного порядку. Перед нами не байдуже фотографування життєвого процесу, а пристрасне звинувачення буржуазної цивілізації. Тенденційно добираючи події з потоку життя, естетично їх перетлумачуючи, Лондон виступає тут у ролі «позитивного героя»: він не просто показує картину дійсності, але докладає сил, щоб її перетворити згідно вимог суспільної необхідності.

Книжка про людей прірви — закономірна ланка в Лондоновій творчості. Вона відкрила собою цикл публіцистичних творів, що в них дедалі потужніше звучить героїчна тема революції. Тим-то кожен новий публіцистичний виступ Лондона — це подія не лишень для мільйонів американських робітників, а й для його класових ворогів. Адже, виступаючи перед буржуазною елітою, Лондон викриває антигуманність її моралі, застерігає про неминучість відплати.

У статтях та ораторських виступах того періоду, зібраних пізніше в збірки «Війна класів» (1905), «Революція та інші есеї» (1910), проблема революції якнайтісніше переплітається з проблемою людини: «Ті, до кого соціалізм звертається, — пише він, наприклад, у передмові до «Війни класів», — це прості з простих людей, звичайна тепла «людська глина», істоти слабкі й грішні, але з божою іскрою в душі, з печаттю високого на чолі. Осяяні проблисками некорисливості й самопожертви, наділені палким прагненням добра, самозречення й подвигу — і сумлінням, величним та суворим, — вони часом обертаються на грізного суддю, що владно вимагає правди, самої тільки правди». Саме в пошуках цієї людської правди, яку несе з собою незгасна віра в революцію, Джек Лондон створив роман «Залізна п'ята» (1908). Роки, що передували безпосередньо появі цього «одного з перших творів істинно соціалістичної літератури» (оцінка А. В. Луначарського), були періодом великих випробувань для американського народу. Після поразки першої російської революції в Сполучених Штатах настав різкий спад прогресивних суспільних рухів. Багатьом політичним супротивникам Лондоновим здавалося, що письменник, який тільки недавно став на ноги, людина з тонкою нервовою структурою художника, не встоїть проти розперезаного цькування реакційної преси у зв'язку з його шлюборозлучним процесом та пізнішим одруженням із Чармієн Кітредж. Однак Лондон не міг, та й не хотів забути того, чого навчив його подвиг робітничого класу Росії. Велична Лондонова сага про людей незламної волі, про революціонерів, які знайшли в собі мужність у роки панування Олігархії мало що стати з нею до нерівного бою, але й, зазнавши поразки, зімкнути свої лави для нової вирішальної битви, могла бути написана лише під безпосереднім враженням соціальної драми на берегах Неви.

Лондонів роман належить за формальними ознаками до того жанру соціальної утопії, що від часу появи роману Е. Бедламі «Погляд назад» утвердився як в американській, так і в європейській літературі кінця минулого сторіччя. Однак ця книжка має в собі риси правдивого ідейно-філософського і естетичного новаторства. Вдаючись до улюбленого способу утопістів минулого сторіччя, Лондон побудував свій роман у формі записів Евіс, дружини й бойової товаришки революціонера Ернеста Евергарда. Мова йдеться про події величні і трагічні, а часом, як може здатись, незначні й навіть тривіальні, що привели до встановлення в Америці влади Залізної п'яти монополій, про славну когорту революціонерів, що повстали на бій із цією диктатурою.

В романі є один умовний, та водночас надзвичайно важливий персонаж. Це Ентоні Мередіт, видавець і коментатор записок Евіс, опублікованих під назвою «Евергардівського рукопису» в «XXVII столітті нашої ери», чи в V столітті «Ери братства людей». Джек Лондон використовує цей умовний образ як своєрідного посередника між собою й подіями та конфліктами, що творять сюжетну тканину. Це дає змогу письменникові, дотримуючи належної «дистанції» й навіть підкреслюючи «нейтральність» свого ставлення до подій, разом з тим у всій повноті розкривати свою авторську позицію, ставати не лише організатором ідейно-естетичного матеріалу, але й незримим протагоністом роману, що активно втручається в дію, спрямовує її і коментує.

Образ центрального героя «Залізної п'яти» Ернеста Евергарда якоюсь мірою автобіографічний. Як і Лондон, перше ніж пристати до соціалістичного руху, він здобув гарт життєвих випробувань, жив надголодь, із тяжкої фізичної праці. Як і Лондон, ще зовсім юнаком почавши пропагувати соціалістичні ідеї, він сміливо кидає в обличчя владарям світу пекучі слова правди. Як і для Лондона, для нього поняття «революція» невіддільне від поняття «людина». Та найголовніша подібність, що, власне, стирає межу між автором та героєм, — це однаковий лад мислення, майже цілковита тотожність поглядів на світ, непохитна віра в кінцеву перемогу справедливості: «Сьогодні ми зазнали поразки. Та це не назавжди. Завтра, збагатившись новою мудрістю й досвідом, революція спалахне знову».

В дев'ятому, вершинному розділі роману «Математична незаперечність мрії», де найповніше розкрито Лондонові погляди, письменник мовби полемізує з тими, хто пізніше назве його, соціаліста, мрійником, а соціалізм — мрією. Коли соціалізм і мрія, то це мрія, що її здійснення з «математичною незаперечністю» обумовлене всім перебігом історичного розвитку. Єдине, що може забарити перемогу пролетаріату, на довгі роки вкинути світ у безпросвітний морок Залізної п'яти, — це втрата революційної пильності, ідеологічне недбальство. Коли таке станеться, застерігав Лондон, робітничий клас буде надовго роздавлений жорстокою п'ятою деспотизму, «якого не знала досі жодна, навіть найтемніша доба в житті людства».

Джек Лондон помер задовго до того, як запалали націстські вогнища з книжок, що навчили його жити й боротися, до