Перунові стріли - Юрій Григорович Логвін

Бо він з голови до ніг був у вовчій руді. Мати кричала, як божевільна, щоб він кинув звіра і йшов додому. Але Дід її вкоцькав, щоб вона не ганьбила свого славного сина. Люди поклали вовка на вила і понесли в село. І знов всі дивувались удачі Рибки. Хоча дехто казав, що такі геройство хлопчика не до добра. Бо колись він собі зверне голову. Не може одній людині, тим пак хлопчику, весь час так щастити! Але Рибці і далі щастило. Він з кожним роком брав все кращу здобич. І скільки він не ходив до діда Йова, його ніхто на тому не застукав. Лише якось уже у вершині літа, коваль його спитав - коли він принесе молоток і кліщі? А Рибка йому й сказав: «Та я завтра піду до Перунових Каменів і заберу кліщі і молоток. У мене вдома немає ковадла, то я на червоному камені проковую стріли. А розпікаю в старих побитих домницях. Там одна є, майже ціла…» Коваль зблід і виставив перед себе руки: «Цур тобі та Пек тобі! Лиши їх собі… Вони мені після Червоного Каменя і за срібло не потрібні!» І більше не згадував ніколи ні про молоток, ні про кліщі. Але й про цю справу никому не розповідав. От як боялись всі тих Перунових Каменів. Колись там були домниці, але одного разу схопилась раптова буря і блискавки повбивали всіх ковалів, що варили там залізо…

- Добре, онучку, добре. Все переповідаєш гарно. Тепер кажи що далі Рибка робив.

- А далі Рибка почав швидко вбиватись у силу. І коли йому виповнилось дванадцять років, він собі новий лук спорядив. А дід Йов все підказував і допомагав. Вони там, у діда Йова і залізо варили, і стріли кували.

І дід Йов ожив, бо Рибка багато роботи йому робив і хліба приносив, і солі хоч трошки давав. Отож, як новий лук змайстрував Рибка, то пішов із ним на полювання. І з першого пострілу на бігу завалив красного оленя. І чи ходив він на полювання чи не ходив, але кожен день стріляв із лука стоячи, з коліна, лежачи, на ході і на бігу. І дід Йов, чи приходив до нього Рибка чи не приходив, а потихеньку із сирого заліза виковував уже справжні бойові наконечники. Як швайка - щоб пробити кольчугу, як долото - щоб прибити щит і шолом, трилопасні - щоб рана була широка і кривава. І ще через рік з тими новими стрілами пішов Рибка в той ліс, де були борті. Знав, що до них намагаються дістатись ведмеді. Не залазив він на дерево і не стріляв із сідала. А підійшов до ведмедя, коли той ласував мурашником роздертим. Почав Рибка на ведмедя кричати. Ведмідь став дибки, ніби хотів подивитись, хто там йому заважає? Піднявся, мов гора, над Рибкою. І Рибка всадив йому в груди стрілу. Калена стріла-швайка увійшла звірові в груди майже до оперення. Звір заревів, що аж у лісі загуло, опустився на всі чотирі і кинувся на Рибку. Та він відхилився за дерево і, поки звір розвертався, поцілив другою стрілою позаду передньої лапи просто в серце. Ведмідь ще з розгону пробіг трохи і покотився шкереберть по землі. І так гарно вивернувся лівим боком, що ще одну стрілу Рибка зміг всадити ведмедеві в серце. Але все одно Рибка не наважувався підійти до ведмедя, бо добре пам’ятав розповіді старого Йова, як кілька разів на княжих ловах пробивали списами ведмедів. І думали, що вони сконали. Та коли брались за них, щоб відвезти, вони оживали і калічили челядників.

Тому він дуже, дуже добре прицілився і пустив стрілу-долотце. Якраз у те місце, де шия з черепом голови з’єднується. І тільки тоді підійшов із заду і сокирою щосили вгатив туди ж!…

Небавом після того були обжинки. А після обжинок на лузі межи двох річок збирались люди з кількох селищ на торжище, на забави. У той час припинялись всякі сварки. І навіть, якщо там на гульбище здибались кровники - головосіку між ними не бувало.

Іти туди цілий день. От старші парубки, які заздрили отрокові Рибці, але вголос не могли цього сказати, підманули його із собою. Хотіли і, напевно, знали, що він у якусь пригоду влізе. Що вони виходили досвіта, то Рибка з ними подався і нікому вдома про це не сказав. Всі парубки були гарно, по-святковому убрані. І Рибка, як завжди - при лукові, стрілах і мисливським козубом за плечима. Прийшли вони вже ввечері. То переночували біля багаття. Бо ще ночі не були холодні. Вранці почало на леваду багато людей збиратись. Людей під обід зійшлося - не перелічити. І старі і малі, і баби і чоловіки, і дівчата і парубки. Та тільки один Рибка при оружжі. Старійшини і питають у парубків: «Що це з вами за хлопчисько? Чого він при зброї?» А парубки кричать: «Та то в нього іграшковий лук. Він із ним весь час бавиться. Без лука - нікуди». Рибка таке про себе почув і каже старійшинам того торжища: «Лук у мене справжній. І стріли бойові, калені. Я ними перед обжинками на мурашнику старого ведмедя порішив. От батько виробить його шкуру і буде у мене кожух». «Гаразд, - сказали старійшини, - покажи нам, на що ти здатен». «Покажу, - каже їм Рибка. - Якщо вам не шкода - пустіть голуба. Звідтіля, з-під тієї верби. Як я свисну - кидайте його вгору. Нехай летить!» Старійшини послали якогось отрока в їхнє селище по голуба. І Рибка помітив, як той, хто посилав, щось прошепотів хлопцеві і ще й підморгнув. Тому Рибка насторожився. І витяг не одну стрілу із тула, а дві. Одну наклав на тятиву, а другу пальцем лівої руки притис до рукометі. Отрок став коло верби, як голуба приніс. Рибка свиснув і миттю нап’явав тятиву. Всі повернули голови до голуба. Голуб злетів угору і, ніби спинившись у повітрі, повернув до селища. Але стріла наздогнала його в леті. Тільки пір’ячко закрутилось у повітрі. Аж тут з-під верби зразу другий голуб. У Рибки вже лук нап’ятий! Рустив тятиву і цього голуба стріла наздогнала. Поки другий голуб падав додолу, Рибка мав накладену на тятиву третю стрілу. Стоїть Рибка і чекає, що йому ще підкинуть. Старійшини перезирнулись, але поважно мовчать. А люди, хто заздрісний та нездалий, під’южджують Рибку: «Он бачиш - ворона на сухім сучку