На Західному фронті без змін - Еріх Марія Ремарк

— Я так хотів стати лісничим.

— Ти ще встигнеш, — заспокоюю я. — Тепер уже виготовляють чудові протези, з таким протезом ти й не помітиш, що тобі чогось бракує. Вони кріпляться до м'язів. З протезом для руки можна ворушити пальцями й працювати, навіть писати. I, крім того, тепер весь час винаходять іще досконаліші протези.

Якийсь час він лежить тихо. А тоді каже:

— Можеш узяти мої шнуровані чоботи для Мюллера.

Я киваю головою і силкуюся вимовити щось підбадьорливе. Губи в нього стали зовсім безбарвні, рот побільшав, зуби випинаються, і здається, що вони крейдяні. Тіло в нього тане, чоло вигинається дужче, вилиці загострюються. Кістяк наче пробивається назовні. Очі вже западають. За кілька годин усе скінчиться.

Не вперше я бачу, як помирають; але ми росли разом, а це все-таки зовсім інша річ. Я списував у нього домашні завдання. У школі він звичайно носив коричневий костюм із паском, і рукава в нього завжди були витерті до блиску. Він єдиний серед нас умів робити на турніку «сонце». Коли він так крутився, його чуб маяв, наче шовковий, і падав йому на обличчя. Канторек пишався ним. Але цигарок хлопець не терпів. Шкіра в нього була біла-білісінька, і він чимось скидався на дівчинку.

Я дивлюся собі на чоботи. Вони величезні, незграбні, холоші заправлені в халяви, коли стоїш у цих широченних чоботях, здаєшся товстим і дужим. Та коли ми йдемо купатися й роздягаємось, стегна і плечі у нас знову стають вузькими. Тоді ми вже не солдати, а майже хлопчаки, ніхто не повірив би, що ми можемо тягати на собі ранці. То якась дивна мить, коли ми стоїмо роздягнені: тоді ми не на службі і почуваємо себе майже як цивільні.

Коли ми купалися, Франц Кеммеріх ставав зовсім малий і тоненький, наче дитина. I от він лежить, чому, скажіть мені, чому? Треба було б провести повз це ліжко ввесь світ і сказати: це — Франц Кеммеріх, йому дев'ятнадцять з половиною років, він не хоче помирати. Не дайте йому померти!

Мені паморочиться в голові. Дух карболки і тліну заповнює легені, повільно заповзає в них, наче рідота, і душить.

Сутеніє. Обличчя в Кеммеріха блякне, він лежить у подушках такий блідий, що аж світиться. Губи тихо ворушаться, Я схиляюся над ним. Він шепоче:

— Якщо знайдете мого годинника, відішліть його додому.

Я не заперечую. В цьому немає тепер сенсу. Його не переконаєш. Мені боляче від моєї безпорадності. Це чоло із запалими скронями, ці вуста, власне — оголені щелепи, цей загострений ніс! А вдома, там, куди мені треба написати, огрядна заплакана жінка. Якби вже відбути того листа!

Палатами ходять санітари із пляшками й відрами. Один із них підходить ближче, придивляється до Кеммеріха і йде далі. Видно, він чогось чекає, мабуть, йому потрібне ліжко.

Я присовуюся ближче до Франца і починаю говорити, наче це може його врятувати:

— Можливо, тебе відвезуть до санаторію, що стоїть на монастирській горі серед вілл. Тоді з вікна ти бачитимеш поле, аж до отих двох дерев на обрії. То найкращий час, коли достигає хліб; надвечір поле міниться під призахідним сонцем, немов перламутрове. А тополина алея біля монастирського струмка, де ми колись ловили пліточок, пам'ятаєш? Ти зможеш знову зробити собі акваріум і розводити риб, зможеш ходити, куди тобі заманеться, ні в кого не питаючись, і навіть грати на піаніно, коли схочеш.

Я схиляюсь до його обличчя, не видного у присмерку. Він іще дихає, тихо дихає. Обличчя в нього мокре, він плаче. Ох і дурницю я втяв в отими теревенями!

— Ну, Франце, — я обіймаю його за плечі й тулюся обличчям до його обличчя. — Може, ти тепер спатимеш?

Він не відповідає. Сльози течуть у нього по щоках, Треба б їх витерти, але мій носовичок дуже брудний.

Минає година. Я сиджу і пильно стежу за виразом його обличчя, раптом він схоче ще щось сказати. Якби він розкрив рота й заволав! Але він тільки плаче, відвернувшись до стіни. Він не згадує ні матері, ні братів і сестер, він взагалі нічого не говорить, це вже, напевне, зосталося десь позаду; він опинився сам на сам із своїм недовгим дев'ятнадцятирічним життям і плаче, бо воно залишає його.

Ніколи я вже не бачив такого тяжкого, розпачливого прощання з життям, хоча смерть Тьядена теж була нелегкою: цей дужий, як ведмідь, чолов'яга кричма кликав свою матір і з виряченими очима у розпачі відганяв багнетом лікаря від свого ліжка, аж поки впав мертвий.

Нараз Кеммеріх застогнав і почав харчати. Я схоплююся на ноги, вибігаю з палати і кричу:

— Де лікар? Де лікар?

Побачивши чоловіка в білому кітелі, я чіпляюся за нього.

— Ходімте швидше, а то Франц Кеммеріх помре.

Він випручується і питає в санітара, що стоїть поруч:

— Про кого він?

Той відповідає:

— Ліжко двадцять шість, ампутація ноги.

Лікар гнівається:

— Звідки я можу знати, сьогодні я вже п'ять ніг ампутував! — Він відштовхує мене, каже санітарові: — Йдіть подивіться! — I біжить до операційної.

Я тремчу від гніву, йдучи за санітаром. Той дивиться на мене і каже:

— Операція за операцією, з п'ятої ранку, я тобі кажу — щось страшне, тільки за сьогоднішній день шістнадцятеро померло, твій буде сімнадцятий. Сьогодні напевне дійде до двадцяти…

Мені стає млосно, нараз я відчуваю, що вже не можу. Більше я не лаятимусь, це ні до чого, мені хочеться впасти долі і вже не підводитись.

Стоїмо біля ліжка Кеммеріха. Він помер. Обличчя в нього ще мокре від сліз. Очі напівзаплющені, вони жовті, як старі кістяні гудзики.

Санітар штовхає мене в бік:

— Забереш його речі?

Я киваю головою.

— Його доведеться зараз же винести, — каже санітар. — Нам потрібне ліжко. Поранені лежать уже й у коридорі.

Я беру речі й відшпилюю в Кеммеріха розпізнавальний знак. Санітар цікавиться, де його солдатська книжка. Її немає. Я кажу, що вона, певне, в канцелярії, і йду. За мною вже несуть на брезенті Франца.

За дверима — темрява і вітер, це мені як порятунок. Я глибоко вдихаю повітря, якомога глибше, і відчуваю: повітря торкається мого обличчя, м'яке й тепле, як ніколи. Думки про дівчат, про квітучі луки, про білі хмарки раптом зринають у мене в голові. Ноги в чоботях несуть мене вперед, я йду швидше, я біжу. Назустріч ідуть солдати, їхні розмови хвилюють мене, дарма що я їх не