Українська література » Сучасна проза » Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз

Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз

Читаємо онлайн Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз
тремтячи, мов у пропасниці. Раптом він здавлено схлипнув і зомлів. За хвилину він розплющив очі і приголомшено витріщився на стіни, туалет і нари.

— О, Господи, знову! — вигукнув він. — Ні, тільки не це!

Мілліган сів на підлогу і втупився вперед невидющим поглядом. А потім він помітив у кутку тарганів. Його очі на мить зробилися скляними, а тоді вираз його обличчя геть змінився. Він склав ноги по-турецькому, нахилився вперед, сперши підборіддя на руки, і став із дитячою усмішкою спостерігати за тим, як таргани бігають колами.

(2)

Коли за кілька годин по Міллігана прийшли, щоб перевезти його до іншого місця утримання, той не спав. Його прикували наручниками до дебелого чорношкірого чолов’яги, після чого довгу вервечку в’язнів повели через вестибюль, униз сходами і через задні двері на автостоянку. Там очікував фургон, який мав доправити їх до в’язниці округу Франклін.

Фургон вкотився до центру Колумбуса і під’їхав до футуристичної цитаделі, яка здіймалася у самому серці міста. Перші два її поверхи мали грубезні бетонні стіни й були цілковито позбавлені вікон. Від третього поверху і вище ця споруда мала вигляд сучасного офісного центру. Чільне місце у внутрішньому дворі в’язниці займав пам’ятник Бенджаміну Франкліну.

Фургон звернув на доріжку позаду будівлі й зупинився перед гаражними воротами з гофрованої сталі. З цього ракурсу було помітно, що в’язниця сполучена з іншою, ще вищою спорудою — судом округу Франклін.

Ворота зі скреготом поповзли вгору. Фургон заїхав досередини, і ворота позаду нього зачинилися. Закутих у наручники в’язнів повели до тамбура на вході до в’язниці, що мав з обох кінців сталеві двері. Але одного в’язня бракувало: Мілліган примудрився позбавитися наручників і досі сидів у фургоні.

— Ану, вилазь звідтіля, Міллігане! — гаркнув офіцер. — Що це ти, окаянний падлючий збоченцю, виробляєш?

Той чорношкірий чоловік, до якого Мілліган раніше був прикутий, квапливо заторохтів:

— Я нічо’ не робив! Христом Богом присягаюся, він просто взяв і вислизнув із кайданків.

Двері в’язниці з шипінням відчинилися, і шістьох арештантів заштовхали у прохід між вхідними дверима і ґратами. За ґратами починався контрольний центр — там стояли телемонітори й комп’ютерні термінали і працювали десятки службовців обох статей у чорних сорочках і сірих штанях та спідницях. Коли за в’язнями зачинилися вхідні двері, попереду відімкнулася ґратчаста брама, і їх провели всередину. Повсюди у приміщенні сновигали «чорні сорочки» і лунав цокіт клавіш комп’ютерних терміналів. На вході молода жінка простягнула Міллігану брунатний конверт із цупкого паперу і проінструктувала:

— Здати коштовні речі — персні, годинники, прикраси, гаманець.

Коли Мілліган дістав усе з кишень, вона забрала у нього куртку, промацала підкладку і передала службовцю зі сховища особистих речей.

Міллігана знову обшукали, цього разу більш ретельно, а тоді новоприбулих ув’язнених помістили до тимчасової камери, де ті мали чекати, поки їх зареєструють і візьмуть у них відбитки пальців. Крізь маленьке квадратне віконце у дверях за ними спостерігали пильні очі. Чорношкірий здоровань тицьнув Міллігана ліктем у бік і проказав:

— То ти в нас крутелик, ге? Скинув тамті кайданки. Мо’, ти нас і звідси витягнеш?

Мілліган подивився на нього спантеличено.

— Не дрочися так із поліцаїв, — продовжив той. — Вони тебе зіб’ють на квасне яблуко. Я знаю, що кажу, бо в буцегарні був багацько разів. А тебе вже кидали за ґрати?

Мілліган кивнув.

— Тому мені тут і не подобається. Я мушу звідси вирватися.

(3)

Коли в офісі громадського захисту, що був у кварталі від в’язниці, задзвонив телефон, старший юрист Ґері Швайкарт, довготелесий тридцятитрирічний бородань, саме розкурював люльку. Телефонував Рон Редмонд, один із молодших юристів офісу.

— Я тут дещо почув, поки стирчав у муніципальному суді, — почав Редмонд. — Минулої ночі поліція схопила Університетського ґвалтівника, і його щойно привезли до тюрми округу Франклін. За хлопа призначили заставу в півмільйона доларів. Пошли когось до в’язниці, нехай нададуть йому попередню правову допомогу.

— У конторі зараз, окрім мене, ані душі, Роне. Тримаю оборону сам-один.

— Розумієш, уже пішов розголос, і невдовзі тут усе аж кишітиме писаками із «Сітізен Джорнал» і «Диспетч». Нутром чую, що поліція чинитиме неабиякий тиск на хлопця.

У справах про тяжкі злочини завжди існувала імовірність, що поліція після арешту продовжить копати під затриманого, тому Ґері Швайкарт узяв за звичку в таких випадках одразу посилати кого-небудь із адвокатів до окружної в’язниці. А це був не якийсь там пересічний арешт. Довкола злочинів Університетського ґвалтівника преса здійняла стільки галасу, що для поліції Колумбуса стало справою честі конче їх розкрити. Швайкарт припускав, що слідчі напосідатимуть на підозрюваного, наче зграя гончаків, аби видобути зізнання. Захистити його права буде ой як нелегко.

Швайкарт вирішив заскочити до в’язниці округу Франклін і перемовитися кількома словами з арештантом. Відрекомендуватися, пояснити, що він — громадський захисник, і попередити, щоб ув’язнений не говорив ні з ким, окрім свого адвоката.

Швайкарта впустили до в’язниці саме тієї миті, коли двоє поліцейських провели Міллігана крізь тамбур і передали з рук у руки черговому сержантові. Швайкарт попрохав дозволу швиденько поговорити з Мілліганом.

— Кажуть, я багато чого накоїв, але я не маю про це жодного уявлення, — жалівся той. — Я нічогісінько не пам’ятаю. По мене раптом прийшли, і…

— Слухай, — урвав його Швайкарт, — я поки що просто зайшов познайомитися. Багатолюдний коридор — не найкраще місце для того, щоб обговорювати подробиці справи. За день-другий ми зустрінемося для приватної розмови.

— Але я нічого не пам’ятаю. У мене вдома знайшли всі ті речі, і…

— Цить! Більше нічого не кажи. Тут і стіни мають вуха. Коли тебе відведуть нагору, будь обачним. Поліція має у своєму арсеналі безліч хитрощів. Ні з ким не балакай, навіть із іншими в’язнями — серед них трапляються підсадні. Не бракує і донощиків, які збирають інформацію, а потім за гроші передають кому слід. Якщо сподіваєшся на неупереджений суд, тримай рота на замку.

Мілліган сіпав головою, тер щоку і повсякчас поривався вибовкати подробиці справи. Насамкінець він пробелькотів:

— Оголосіть, що я не визнаю свою провину. Гадаю, я схибнувся.

— Що ж, побачимо, — відповів Швайкарт. — Але тут обговорювати цього не можна.

— А можна, щоб моєю справою займалася жінка-адвокат?

— Є в нас одна жінка-адвокат. Я подивлюся, чи вийде її залучити.

Швайкарт спостерігав, як офіцер забрав Міллігана і повів перевдягатися з повсякденного одягу в блакитну робу. Цей колір в окружній в’язниці вирізняв арештантів, затриманих за скоєння тяжких злочинів. Непросто буде працювати з цим юнаком — він мовби суцільний оголений клубок нервів. Та й від злочинів хлопець фактично не відкараскувався, тільки повторював як заведений,

Відгуки про книгу Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: