Марта - Лілія Черен

— Іван Шемес, — підказала Марта.

— Ех, погано це... Незручно... Чи ж надовго вони цього разу прийшли?

— Не знаю, але цей Іван цілком симпатичний тип, -відказала дівчина.

Іцик похнюпився. Очевидно, відповідь сусідки йому не сподобалася.

— Чи не боїться він заразитися? — висловив свої побоювання хлопець. Між рядків він вписував своє побажання протилежного змісту.

— А чого боятися? — безтурботно відказала Марта. — Герберт уже давно цілком безпечний для оточення. Просто ще слабкий.

— То ти і з ним також уже познайомилася? — в голосі Іцика звучали легкі нотки осуду.

— Ага!.. — кивнула Марта і після паузи вигукнула, вказуючи на своє шитво: — Ех! Як обридло латати це дрантя! Хочеться пошити щось таке, знаєш, вигадливе, вишукане, щось із журналу мод!

— У житті так найчастіше і трапляється, що робиш не те, що хочеться, а те що мусиш, — приречено сказав Іцик очевидне. Але Марту всю аж пересмикнуло від безпробудної фатальності у його голосі. «Як так думати, то треба відразу камінь на шию і у воду!» — подумала вона.

Хтось грюкнув дверима, вибіг із квартири і швидко почав спускатися по сходах.

— Це ж Іван! — вигукнула Марта.

— О! Привіт! — обличчя Івана проясніло від радості.

— Знайомтеся: Іцик Кауфман, Іван Шемес.

Іцик поклонився. Іван подав руку, яку єврей невпевнено легенько стиснув.

— Ходімо в місцевком! — раптово загорівся новою ідеєю Іван. — Хтось має зайнятися твоєю освітою.

На Іцика запрошення не поширювалося, і всі учасники розмови це розуміли без слів.

— Просто зараз?! — вигукнула Марта.

— Так!

Освіта! Яке недосяжне і солодке слово! Дівчину вже давно обсіли сумніви щодо того, чи вдасться їй коли-небудь здобути систематичну освіту. Її батьки мали аж восьмеро дітей. Тому від початку війни матеріальне становище родини що не день, то катастрофічно погіршувалося. Не рятувало навіть те, що двоє старших синів пішли воювати. Відтак у 1915 році Марту, як старшу дитину, було відправлено до Києва до бездітного маминого брата Трохима. Передбачалося, що Марта допомагатиме тітці Валентині по господарству і в шитві на замовлення. Сім'я могла звільнити наймичку, а Марта у невизначеному майбутньому мала б ліжко в Києві, щоб за нагоди вивчитися. Але тільки-но дівчина починала розмову про навчання, як тітка згадувала їй непростий час, у якому вони живуть: «І щоб дістати черствий кусень хліба, зараз треба добре попрацювати!»

Та все ж переїзд до Києва не пройшов безслідно для Мартиної освіти. Насамперед через те, що Трохим Павлович Рубан, її дядько, був палким українофілом і книголюбом. До війни кожну заощаджену копійку він витрачав у київських книгарнях, а надто у «Книжковому складі А.Л. Соколовського», що на розі Фундуклеївської і Хрещатика. Заприязнившись із двома молоденькими продавчинями, він дістав доступ до потаємних дверей за прилавком, де можна було віднайти найрізноманітніші, зарізані цензурою, книги. Частенько також його бачили і в приватній бібліотеці Ідзіковського.

У своїй дружині Трохим Павлович так і не знайшов співрозмовника й однодумця, адже Валентину Семе-нівну цікавили прозаїчніші речі, наприклад, як дістати щось їстівне в умовах постійного зростання дефіциту. Навпаки, любов дядька до читання, як правило, ставала приводом до суперечок. Жінка все поривалася продати книги, щоб купити якісь харчі. Чоловік активно пручався, незважаючи на те, що був він, у цілому, м'якою і поступливою людиною. Врешті ці родинні бої нічим не завершились, бо дядькова бібліотека згоріла взимку 1918 року... а через кілька днів було вбито і самого Трохима Павловича...

Але то було вже згодом. А тоді, далекого 1915 року, коли Марта перебралася до Києва, дядько Трохим узяв її під свою опіку і дав їй свою, суперечливу і несистематичну, але все-таки якусь освіту.

В селі вона навчилися лише читати і писати. Основними книгами її дитинства були «Святе письмо» і Шевченко. А «Наймичку» і «Катерину» — улюблені твори її матері та сусідок по вулиці — знала напам'ять.

Трохим Павлович змушував спочатку читати йому вечорами вголос. Таким чином він убивав двох зайців одразу: беріг свої вже слабкі очі й міг бути впевненим, що племінниця точно прочитає книгу. Тому за перший рік свого перебування у Києві Марта опанувала «Ене-їду» Івана Котляревського, книги Квітки-Основ'яненка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Анатоля Свидницького й Пантелеймона Куліша, хоча дядько останнього не любив і зневажливо називав «Паньком». Вже й після того, як Трохим Павлович переконався, що

Марта охоче читає сама, традиція вечірніх читань збереглася. Тільки дівчинка вже читала дядькові газети й «Київську старовину»...

Все це миттю згадалося Марті тепер. Вона подивилася в бік кімнати, де на неї чекали чергові докори тітки Валентини, а потім перевела погляд на місто за шибкою, що пробуджувалося після війни і було сповнено щемливого передчуття й невиразних надій. Яке в