Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь - Габріель Гарсія Маркес
У кінці серпня моя мати написала мені в коледж і мимохідь згадала: «До нас приїхав дуже дивний чоловік». У наступному листі вона повідомила: «Дивного чоловіка звати Байярдо Сан Роман, і всі вважають, що він чарівний хлопець, проте я його не бачила». Ніхто ніколи так і не довідався, чого він до нас приїхав. Якийсь чоловік не втримався від спокуси і незадовго до весілля запитав його про це. «Я просто мандрував від села до села, шукаючи собі наречену», — відповів йому Байярдо Сан Роман. Може, то була правда, а може, й ні, бо він умів розмовляти з такою невимушеністю, що годі було збагнути, чи він каже те, що думає, чи зовсім інше.
Приїхавши до нас, він того ж таки дня прийшов увечері в кіно і дав зрозуміти, що він інженер-залізничник, заговоривши про настійну необхідність прокласти колію до центру, бо, мовляв, річкове сполучення менш надійне. Наступного дня йому треба було послати телеграму, і він сам відстукав її на ключі, а крім того навчив телеграфіста, як дозаряджати виснажені батареї. З не меншою обізнаністю він розмовляв про захворювання, які поширились у прикордонній смузі, з військовим лікарем, що перебував тоді в наших місцях, набираючи рекрутів. Йому подобалися бучні тривалі бенкети, але сам він ніколи не напивався, розбороняв забіяк і не мав звички давати волю рукам. Якось у неділю після церковної відправи Байярдо Сан Роман викликав на змагання наших найкращих плавців — їх набралося багато — і вже через двадцять змахів руками випередив усіх, а пливли вони туди й назад через річку. Моя мати розповіла мені про це в одному зі своїх листів і далі висловилася чисто по-своєму: «Враження таке, ніби він купається не тільки у воді, а й у золоті». Ці її слова відповідали скороспілій легенді про те, що Байярдо Сан Роман не лише вміє усе робити й робити досконало, а й має у своєму розпорядженні практично необмежені кошти.
Востаннє і найдужче похвалила його моя мати в листі, якого я отримав у жовтні. «Люди люблять його й шанують, — писала вона, — бо він людина порядна і щира, а минулої неділі опустився навколішки, коли брав причастя, і потім став підспівувати священикові по латині». У ті часи не дозволялось причащатись навстоячки, а відправу служили тільки латиною, але моя мати має звичай помічати такі очевидні вчинки, коли хоче проникнути в саму суть подій. А втім, після цього хвалебного висновку вона, хоч і написала мені ще два листи, проте й словом не прохопилася більше про Байярдо Сан Романа, навіть тоді, коли стало відомо, що він хоче одружитися з Анхелою Вікаріо. Тільки багато пізніше, через довгий час після нещасливого весілля, вона призналася мені, що вперше побачила його зблизька тоді, коли вже відіслала написаного в жовтні листа і що, заглянувши в його золотаві очі, вона похолола від жаху.
— Він здався мені сатаною, — розповіла мати. — Але ж ти сам не раз казав, що про таке в листі писати не можна.
Незабаром познайомився з ним і я, коли приїхав додому на різдвяні канікули, і він зовсім не здався мені таким дивним, як про нього розповідали. На мене він справив враження хлопця привабливого, хоч і не такого вже красеня, яким його бачила в своїй ідилічній візії Магдалена Олівер. Я подумав, що він куди серйозніший, аніж можна було уявити собі, судячи з його витівок, і відчув у ньому якусь приховану напругу, ледь замасковану надміру вишуканою люб'язністю. А ще він здався мені дуже сумним. На той час Байярдо Сан Роман уже висловив свої наміри щодо Анхели Вікаріо у вигляді формального освідчення.
Ніхто ніколи так і не довідався до пуття, як вони познайомились. Власниця пансіону для самотніх чоловіків, де оселився Байярдо Сан Роман, розповідала, що якось у кінці вересня той відбував пообідню сієсту, напівлежачи в кріслі-гойдалці у вітальні її закладу, а Анхела Вікаріо саме переходила майдан з двома кошиками штучних квітів. Байярдо Сан Роман розплющив у напівсні очі, побачив двох жінок у чорному, які здавалися єдиними живими створіннями посеред пустки наче вимерлого від полудневої спеки містечка, і спитав, хто ота дівчина. Власниця відповіла, що то мати й дочка і що дочку звати Анхела Вікаріо. Байярдо Сан Роман провів їх поглядом до кінця майдану.
— Ім'я їй личить, — озвався він.
Тоді знову поклав голову на спинку крісла-гойдалки і заплющив очі.
— Коли я прокинуся, — сказав, — нагадайте мені, що я хочу одружитися з нею.
Анхела Вікаріо розповіла мені, що довідалася від власниці пансіону про цей епізод задовго до того, як Байярдо Сан Роман освідчився їй у коханні. «Я тоді дуже злякалася», — призналась вона мені. Троє людей, які саме були в
пансіоні, підтвердили, що такий випадок справді стався, але четверо інших не могли сказати цього напевне. Зате всі в один голос підтвердили, що Анхела Вікаріо й Байярдо Сан Роман побачились уперше на національному святі у жовтні під час благодійницького вечора, на якому вона була розпорядницею лотереї. Байярдо Сан Роман прийшов на вечір і рушив просто до прилавка, за яким порядкувала дівчина з млосними очима, затягнена в жалобу до самих долоней. Він спитав у неї, скільки коштує грамофон з перламутровою інкрустацією, який був головною принадою торжества. Вона відповіла, що грамофон не продається, а розігрується в лотерею.
— Тим краще, — відповів Байярдо Сан Роман. — Так він дістанеться мені легше й обійдеться дешевше.
Анхела Вікаріо розповіла мені, що йому тоді вдалося вразити її; але він викликав у неї почуття цілком протилежне коханню. «Я завжди зневажала зарозумілих чоловіків, а стільки гонору, як у нього, я ні в кого доти не бачила, — розповідала вона, пригадуючи той день. — Крім того, я подумала, що він поляк». Її роздратування тільки посилилося, коли посеред загального напруженого очікування вона оголосила номер з виграшем грамофона, і він справді дістався Байярдо Сан Романові. Вона не могла навіть уявити собі, що той, аби здивувати її, скупив усі квитки лотереї.
