Усе - про секс - Володимир Григорович Дрозд

і вибирала, на який факультет подати заяву. Була вона дочкою голови райвиконкому із Житомирщини. І було їй — сімнадцять літ. І була вона у чорній, лискучій блузці, що тісно облягала її високі груденята. І у світлій спідничці — дзвоником. Моє юне серце закалатало, щойно я побачив її біля дошки для оголошень. А її юне серце — відлупило. Наступну половину дня ми провели у кіно і кав'ярні, а ніч — на лаві, у затишному куточку Володимирської гірки. Витьохкували у кущах солов’ї, заздрісне зирили із неба зорі. До дванадцяти ночі ми розмовляли про кохання, по дванадцятій — поцілувалися, і тільки. Опісля, поки й сонце зійшло, вона дрімала, поклавши голівку на мої коліна. Я мужньо і самозабутньо намагався не заснути, думаючи про свої майбутні літературні звершення. Повернувшись до свого районного містечка, я справді написав оповідання «Двадцять чотири години кохання» і видрукував у своїй газетці. Оповідання нещадно розкритикувала обласна газета, звинувативши редакцію і мене у низькопробності і пропаганді буржуазних моральних цінностей. А між тим оповідання було наскрізь ліричне, про солов'їв, зорі і юначу закоханість, і в ньому ані словом не згадувалося про те, що тепер модно називати — «на споді». Кінцівку твору я придумав теж оптимістичну, у дусі часу. Уже не пам'ятаю, але, здається, узявшись за руки, ми брели назустріч ранковому сонцю, у бік вокзалу, звідки відходять потяги на цілину…

Насправді ж було так. Зустрівши сонце на Володимирській гірці, пішли ми до мене на квартиру. Зовсім поруч, у напівпідвалі, наймав я на час екзаменів куток. Господиня працювала у воєнізованій охороні якогось заводу, чергувала подобово. Змінитися вона мала лише увечері. Я мав ключа. Вона попросила праску і, поки я підігрівав на кухні чай, випрасувала свою спідничку та кофтину. Прасуючи, вона попросила кухоль з водою, зайти я не насмілився, подав кухля крізь напіввідчинені двері до кімнати. Вона була у чорній сорочечці, крізь яку виразно бовваніли усі інші деталі жіночої білизни. Я цнотливо одвів очі, вона загадково посміхнулася. Потім ми пили чай, потім бродили по старому Києву, потім довго сиділи у літній кав'яреньці і знову опинилися на нашій лаві на схилі Володимирської гірки. Пригрівало червневе сонце. Вона розстебнула три верхні ґудзики кофтини. Я мучився сумнівами: а чи не був занадто млявим і безініціативним минулої ночі? І, щоб не виглядати телепнем у її очах, став переконувати, що духовна близькість передбачає, врешті-решт, і близькість фізичну.

— А як це? — запитала вона, зирячи на мене наївними, як у дитячої ляльки, блакитними оченятами.

— Що — як? — не зрозумів я.

— Як це — фізична близькість?

— Ти що, нічого не знаєш про статеві стосунки між мужчиною і жінкою?!

— А звідки б я знала? У мене батько — дуже строгий. Поки школу не закінчила, із золотою медаллю, — жодних гулянок. До останнього навчального дня його шофер на уроки мене возив і забирав зі школи.

Тепер уже я — геть розгубився. Як тут поясниш, коли і сам ще толком не знаєш, хіба що — у загальних рисах. А вона дивилася на мене з надією, що ось-ось дізнається про найбільшу таємницю земного світу. Я підняв патичок, спробував було щось малювати на землі біля лави. Але рука — не слухалася, і весь я — горів вогнем. І тоді я прийняв рішення:

— Хочеш, побіжу куплю тобі книжку, ось унизу, на Хрещатику?

— Про що книжку?

— Ну, про усе це…

Вона скромно опустила очі, але куточки її повних вуст тремтіли, ніби від ледь стримуваного сміху. Про усе це я уже значно пізніше подумав. А тоді вона здавалася мені зразком дівочої цнотливості. А може, і була такою, хто зна? Можливо, це уже моя пізніша дорослість у мені заговорила.

— То побіжи купи…

— Тільки ж чекай на мене тут. Я — миттю…

І я побіг-покотився униз, на Хрещатик. Тоді на Хрещатику було дві книгарні. І в обох я трохи не кожну книгу перемацав. Продавці запитували, що я так розшукую. Але ж не міг я признатися… Від самої думки про це мені мову віднімало і я одвертав до полиць обсипане гарячим приском обличчя. Минуло з півгодини, можливо, більше. Я вертався розпашілим від літнього сонця Хрещатиком — упорожні. Що я їй скажу, як розповім про те, про що соромно і думати? Піт тік із мене з-під синтетичного, сітчатого капелюха за комір зіжмаканої впродовж безсонної ночі сорочки. І тут мені трапилася книжкова розкладка. І — о диво з див! — на краю розкладки, серед фоліантів колишніх і сучасних класиків, що так мені збридилися за останню годину, тулилася брошурка у синій, непоказній, але такій радісній для мене обкладинці: «Роль і значення статевих стосунків у період розвиненого соціалізму». Я простяг продавцеві гроші, ухопив брошурку і побіг, не чекаючи на здачу, по крутих алеях Володимирської гірки.

Але її на лаві нашій — уже не було. Я прождав до пізнього вечора, пережовуючи словесну жвачку дослідження про статеві стосунки у період розвиненого соціалізму і проклинаючи усі світові теорії із проблем сексу. Відтак пошпурив брошуру до смітниці і похилитав на квартиру. Наступного дня я, пожертвувавши консультацією з історії, ще день пронудився на нашій лаві. Але вона — так і не прийшла. І вже не прийде.

Ніколи-ніколи.

СЕКС ГРУПОВИЙ

Політика — груповий секс. Груповичок — як ніжно казала москвичка Алла, член радянської делегації, дразнячи кубинців яскраво-червоними шортами навколо сідниці, що претендувала принаймні на третину території острова Свободи. Це геніальне визначення сутності політики і політиків спало мені на думку опісля багаторічних спостережень за бурхливою діяльністю Верховної Ради. Чотири роки самозабутнього життя у содамському гріху, за біблійним висловом (оскільки переважна більшість депутатів — мужчини), і ось — вибори, трах-тарарах, катастрофа — не переобрали, безперспективне судилище із вдатливішим претендентом, і — відчуття кінця світу, відлученості від груповичка. Працюючи впродовж останніх років у апараті Спілки письменників, що її штаб-квартира розміщена на Банковій, між Верховною Радою і Президентським палацом, в епіцентрі українського політичного товчка, я маю нагоду спостерігати не лише за діючими депутатами, а й відлученими від групового політичного сексу. Останні ще