Сніданок на снігу - Анатолій Дністровий

— Може, ви хочете повечеряти?

— Що? — здригнувся Зарецький.

— Тут, буквально дві-три хвилини ходу, є гарна ресторація, — показала вона на вуличку, що тягнулася від центральної площі з пам’ятником Шевченку повз пошту.

— Добре, — пожвавився він.

Богдан запропонував під’їхати, але Людмила відмовила: лише два квартали, сенсу сідати в авто нема. Потім сказала, що машину можна поставити в її гаражі — він і так порожній. Зарецький ніби не почув. Коли вона наполягла, щоб машину поставити в неї, Богдан зніяковів.

Вони зайшли до ресторації, Людмила з усмішкою підказала, яку їжу варто покуштувати, що це найсмачніші в них страви — візитівка краю. Зарецький жартівливо підняв догори руки, ніби здається, він повністю їй довірився, і вони зробили замовлення. Людмила пила каву та їла тортик, а Зарецький замовив собі печеню й салат. Попри те, що був страшенно голодним, він намагався їсти якомога повільніше.

— Не соромтеся, ви ж голодні.

— Це правда, — усміхнувся він.

Людмила й далі підбадьорювала його, перепитувала, чи смакує. Вона постійно говорила йому «ви», і Зарецький почувався трохи некомфортно: це ніби підкреслювало те, що він старший.

— Може, нарешті ми відмовимося від «ви»? Ви не проти? А то це «ви» конкретно напружує. От коли вийдемо на пенсію, тоді будемо на «ви», — засміявся він.

— Я — за. Але чому ж тоді знову «ви»?

Зарецький розсміявся, і вони ще довго говорили про все на світі, не відчуваючи, як минає час, як на них дивляться випадкові люди, як спокійно та затишно стає тут на рівнині, біля підніжжя гір. Богданові подобалася ресторація з приємними декоративними інтер’єрами в етнічному стилі, ненав’язлива музика, відсутність запахів їжі з кухні. Але найбільшу радість він відчув, що знову зустрівся з Людмилою; до цієї зустрічі подумки готувався не один місяць — зважував, що скаже їй, уявляв ситуації, де вони спілкуватимуться.

Людмила ознайомила Зарецького з програмою на час його перебування: лекційні години, зустріч із обласними журналістами, виїзні екскурсії до цікавих місцин, музеїв, на сувенірний ринок в одне з найближчих містечок. Богдан уважно слухав і зізнався, що раніше думав про нестерпну нудьгу, яка на нього тут чекатиме, а тепер, схоже, все буде набагато веселіше і він отримає купу вражень. Людмила сказала, що на сьогодні поки все, щоб відпочивав, а якщо будуть питання — хай неодмінно телефонує на мобільний. Зарецький подякував їй за увагу. Йому навіть стало трохи прикро, що їхнє спілкування так несподівано перервалося. Він, стомлений дорогою, так сильно хотів спати, що ледве стримувався, аби в її присутності не позіхнути. Вони домовилися про наступну зустріч, і Людмила сказала, що перед лекцією зайде за ним та проведе в конференц-зал одного із санаторіїв, де відбувається семінар, вона винувато всміхнулася, що ми б із радістю поселили гостей у санаторії, але там значно гірший сервіс, аніж у готелі, єдиний плюс від санаторію — просторий і великий конференц-зал, яких тут більше ніде не знайти.

Зарецький згадав, як одного ранку сонна Віолетта, наминаючи на кухні омлет, ненароком кинула, що ніби його підмінили, вона потім довго жувала, поглядаючи на мовчазного і зацікавленого Богдана, але, не дочекавшись його реакції, сказала, що в чоловіків таке часто трапляється, особливо під час кризи середнього віку, що їм здається, ніби все життя пішло котові під хвіст, що вони жили не так і не на ті справи себе витрачали, їм здається, що не пізно все змінити, і вони готові на рішучі та непрогнозовані дії.

Так — зізнався тоді він собі і здригнувся, але моментально опанував себе.

Віолетта сказала:

— Нас обох кумарить те, що сталося тепер.

— Це правда, але я не знаю, що саме сталося, — глухо відповів Зарецький.

Віолетта його не почула й додала:

— Це неприйнятно.

Зарецький погодився і сказав:

— Коли повернуся з Прикарпаття, тоді можна буде серйозно все обговорити.

— Давно пора, бо ми ж марнуємо свій час…

Зарецький тоді подумав: і справді — вона даремно марнує свій час на мене, а я — на неї.

Богдан курив у внутрішньому дворику готелю, перед тим припаркувавши в ньому машину. Він вдихав на повні груди дим, насолоджуючись легким збудженням, що пробігало судинами, потім випускав дим, який миттю розвіювався в холодному повітрі. З господарських дверей готелю вийшов охоронець, чорнявий хлопець у смугастому камуфляжному синьо-білому військовому костюмі, він поглянув на Зарецького, зміряв його поглядом