Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Петро Яценко

лишали на руках і сукенках жовті плями їдкого пилку й солодкого молочка зі стебел. Це було їхнє дерево, каштан, між корінням якого вони влаштовували сховки з викладеним уламками білої плитки дном і засушеною квіткою… Мар’яна пригадує, що тоді, у дитинстві, каштан ріс навпроти їхнього під’їзду: так, без сумнівів, — просто навпроти, вона бачила його, зазираючи в отвір замка дверей парадного, чатуючи чи ховаючись від хлопців, що хапали її коси й намотували собі на руки. Вона дівчинкою дуже боялася болю, який спричиняло це зухвальство, і хлопці асоціювалися в неї з болем і цією великою замковою шпариною, а ще — слізьми. Мар’янка водночас боялася й дивувалася, заглядаючи в цю шпарину перед тим як вийти на вулицю: боялася сліз і болю, а уявляла, який великий, певне, мусить бути ключ, що зачиняв колись ці високі двері; якими велетами повинні бути ці люди, що користувалися такими великими ключами, вентилями, грошима, автомобілями; чи вони ще жили, висохлі, змалілі, зітерті, по якихось закутах, коли вона була мала?.. Але дерево! Ні, вона не могла помилитись (його посадили ще вони? ще тоді?..) — воно росло просто навпроти дверей під’їзду! Замружившись, із зав’язаними очками, Мар’яна робила двадцять п’ять маленьких кроків і впиралася руками в теплу деревину дверей. Рівно двадцять п’ять… Тепер цей каштан упирався просто у вікно її спальні.

…А як дивно було дізнатись, що люди в кінці дев’ятнадцятого — на початку двадцятого століть були нижчого зросту, ніж тепер. Чоловіки — метр шістдесят-сімдесят, а жінки — ще нижчі. Тобто, Мар’яна зі своїм «метр сімдесят вісім» була б просто недосяжною жінкою!.. Як же так? Може, тих людей тягнули вниз зв’язки важких ключів?.. Цікаво звучить оце «тих», так, наче вони — ті, що були перед нами, — інші. Ні. Інші були ключі. Люди ж і тепер такі самі. А дерева?..

Мар’яна відлинає від вікна, і протяг відносить її, наче ранкову мару, наче клапоть туману, блідий та відлякуючий, і несе до дверей, і далі — сходами вниз, на вулицю (вогку й сіру), де вона зливається з туманом, в якому так само пливуть і хитаються обриси її каштану; вона прямує до нього з однією метою: заплющити очі й відрахувати кроки до парадного… Що ж, дивуватись нічому: їх лишається двадцять шість — всього на один більше… Вона вертається і рахує кроки ще раз. Двадцять п’ять. Усе на місці. Та внутрішній голос, що тепер відчувається ясніше, ніж звичайно, такий, що й не подібний на голос, а значно швидший, мов музичний пасаж у темпі «віваче», мов поштовх, що зрозуміти можна: «Але-ж-ти-в-дитинстві-кроки-маленькі-маленькі-маленькі…» Значить, тепер відстань до дерева більша?..

…Скажіть, Олено Степанівно, а якщо дерева виробляють кисень, то звідки він береться взимку, коли листя нема?..

— Від інших дерев, Мар’янко, які по той бік екватору, або… або нам вистачає того кисню, що вони виробили за літо…

— Гуляєте?

— Гав… Гав-гав-гав-гав… гав…

— Архар!!

— Ні, — жінка побачила хлопця з дитинства, що тепер виріс і мав уже сам двійко дітей, хоч і гуляє з собакою в цьому тумані о п'ятій ранку (хлопець — коси — боляче, хлопець — це боляче).

— Ні? — здивовано.

— Гав…

— Архар! Харя…

— Ти не пам’ятаєш, оцей от каштан… то під ним ми колись бавились?..

— Та, — силует чоловіка повертається й дивиться на силует дерева, оповитий туманом, під яким рухається, копошиться коричнева шкіра розпливчастого ротвейлера. — Ніби той… Тут одне дерево росло.

— А що не так? — запитує Мар’яна.

— Що? — чоловік повертається обличчям до неї.

— Ти не помічаєш?

— А!.. — він сміється, згортаючи в складки обабіч рота синювату неголену шкіру щік. — Будинок трохи лівіше стояв — дрейфує! — «Ти ба, і він бачить…»

— Ти знаєш, Мáрко, все ж на світі не стоїть. Навіть континенти рухаються…

— А мені здається, то, Вітю, дерево.

— Може, — знизує плечем, — Архар, твою мать! Знову на мусорник поліз!..

Чоловік — дерево — тиша.

Туман розсіюється. «Чому, навіщо він тут відлюдьком із собакою ходить? — думає Мар’яна, вертаючи додому. — То треба йому чи собаці? Цей ранок?.. Цей каштан?.. Я сама…»

6

Тремтячими руками жінка відчиняє дверцята шафи у своїй кімнаті й, закусивши губу, добуває з її глибини вішак із чоловічим костюмом: під піджаком — сорочка з дрібним малюнком, краватка, зав’язана вузлом — тільки одягти й затягнути; дістає коричневі шкіряні туфлі сорок третього розміру, нарешті, із верхньої полички — старомодного капелюха з сіро-блакитною стрічкою. На піджаку зліва — кілька медалей, значок «відмінник військово-спортивної підготовки», два ордени. Мар’яна важить їх у долоні — пальці тремтять ще дужче, вона шурхає по рельєфу нагород, відчуваючи в тілі солодкий трем і напругу. Уже накручує ручку підривної машинки мінер часів Другої світової у напахченій потом жовто-зеленкавій гімнастерці; уже натягує тятиву мускулястий лучник, солодкаво дивлячись у ціль; вона бачить, як грозові хмари труться одна об одну, мов коханці, мов пасажири в переповненій маршрутці.

Швидко, рвучкими рухами, жінка починає роздягатися, ніби їй раптом стало душно в її оболонці, ніби вона виросла зі свого одягу, який її тисне…

Скинувши все, Марічка-Маруся-Мар’яна перестає бути собою, вона вже інакша: з рельєфним опуклим животом, з грубими білими стегнами, з роденівськими пухкими передпліччями і важкими обвислими персами, що увінчуються жорсткими темно-бузковими ареолами, наче засохлими тарілочками відцвілих квітів. Але то не вона, не вона! — жінка хапає заздалегідь наготовлений медичний бинт і обмотує свої груди хоч і нервово, але досить вправно, так, що зрозуміло: вона проробляє це не вперше. Мар'яна зачиняється в кімнаті і нищить свої перса — свої жіночі ознаки, прибинтовуючи їх щільніше до себе, занурюючи їх назад, звідки виросли (а їх не можна дуже стискати, це ж може бути… та нічого-нічого: вона не дуже сильно, вона акуратно…)

Завершивши сплащувати груди, обмотана бинтом, наче перенісши важку операцію, боса жінка