Українська література » Сучасна проза » Чаполоч, Ігор Астапенко

Чаполоч, Ігор Астапенко

Читаємо онлайн Чаполоч, Ігор Астапенко
розсолу або ще краще — сто чаполочі. Добре говорити самим із собою. Лежати на росянистому бадиллі пирію, як от зараз, і говорити. Говорити і чути себе. Ви вмієте чути себе? Ніхто не відповідає. Ауууу! А інших чуєте? О, бачу, хтось почав тикати пальці у вуха, сірку хочте почистити? Бачте, ви не чуєте. Людина ікс каже людині зет, що любить її, а людина зет не чує. Людина ен каже людині ен один, що хоче жити заради неї, а вона не чує. Людина а каже людині бе, що треба лишатися людиною, а вона сміється. Смійтеся-смійтеся деревоподібненькі смертненькі шкіртеся їй-богу скільки влізе раденькі-шо-дурненькі гарлапаньте рвіть глотки і ставайте ще глухішими будь-якими мовами чорними білими жовтими зубами чорними білими жовтими гнилими дірявими дядько з-під хмари визирне й кине вам презирливий осміх хи-хи-хи на восьмий день тижня про який ніхто не знає він називається понеділя або смертнота ви живете в ньому й не бачите який чудовий день ні часу ні простору просто житіє купа розбитих годинників будинки з розбитих годинників дороги з розбитих годинників їх не видно немає простору немає світла немає пітьми є дихання є існування є люди із забитими вушними раковинами зором мінус два три чотири вісім ідеальним зором ідеальним слухом і всі бачать-чують однаково погано що я щойно сказав?

Холодний пирій. Кожна мокра бадилина під моїм тілом повертає мене до життя. Я дивлюся вгору крізь дим смачної самокрутки й думаю. Скільки ще дихати? Скільки ще можна не осягати сей простір, не бути спроможним розчинитися в ньому, взяти його за горло й душити, поки він не стане твоїм — тільки твоїм, — де є наше життя? Що ти, енна людино, називаєш своїм життям, допоки не можеш торкнутися вітру? Що ти, деревоподібна істото, можеш узагалі, допоки твій максимум — вдихати повітря? Що може бути кращим за вдихання повітря? За вдихання пахких димів із душею дерева-вишні? Ранкової студені? Дозрівання листя? Криничної води? Усе, що ти можеш, — називати свій рух життям. Свій рух до краю. Викидати зі свого лона, як ікру, оберемки слів, мріяти про вічність, співати про неозорий ю н і в е р с у м, брехати собі про сонцелику гармонію. Забувати про свою глобальну приреченість. Пам’ятати про вчорашнє сміття. Там була пляшка з-під чаполочі, тюлька, огризки денешти[10], шкаралупа горіха, затхла салафанка, загуслі плювки, з десяток недопалків, книжка майже-поета, мертві котенята, діряві шкарпетки, трохи червоної вати, здається, усе. Що є ваше життя? Моє життя — чаполоч! Пахка зеленкувата чаполоч, у якій живе дух могутніх зубрів! Напій великої трави — чаполочі!

IX

Ніколи? Ти не можеш цього знати! Ти сказала це тому, бо я зізнався, шо не любив тебе. Але я не знаю, мо’, й любив. Тепер це не так важливо. Але ти не можеш казати, шо ніколи, бо ти не пам’ятаєш! Ігрик говорив, шо ти не можеш цілісно відтворювати минуле. Твоя пам’ять — частково паралізована. Ти згадуватимеш поступово. Але не кажи, шо ніколи. Ти просто хтіла мене цим вколоти, да?

Нє. Я не любила тебе. Ніколи. Мені просто треба був мужик.

Але ти казала, шо любиш мене!

А цього я якраз не пам’ятаю, Горку! Треба дихати, дихати, дихати! Я не можу багато говорити! Я забуваю дихати!

Але ти брешеш! Ти не можеш знати! Я покличу завтра лікаря ігрика — він підтвердить мої слова — у тебе паралізовані ноги і пам’ять! Він дасть тобі червоні таблетки й триматиме за руку. Скільки мені років? Тридцять сім. Який у мене розмір ноги? Сорок п’ятий. Коли я зрубав аличу Йосі? Коли втопилася Зіна, царство небесне. Де ти народилася?

Не пам’ятаю.

Коли я почав жити в тебе?

Шість років тому.

Скільки тобі років?

Сорок.

Чий це будинок? Наш і Йосипа.

Скільки омелочок на нашій акації?

Сорок три.

Як звали твого батька?

Я не знаю.

Шо сталося о пів на восьму?

Не знаю.

А хочеш знати?

Не знаю.

Я зупинився, бо вже не мав сил бігти далі. Чоловік був метрах у двадцяти від мене. Я сів відхекатися, стесані долоні горіли, ноги почало зводити. Я хапав повітря, як спіймана риба, — хочеш, я насмажу риби? Багато-багато риби! Карася або коропа. Мо’, окуня, Лор? Як тоді — у Зелене свято, пам’ятаєш? То був хороший день. Ми прокинулися ні світ ні зоря — клечана субота ше не встигла вивітритись — ти була дуже сонна — о, як я люблю сонних жінок! — я занурив руки під ковдру й почав водити пальцями по твоїх стегнах. Потім вище — потім знов поміж стегон, ледь-ледь — неквапними рухами пýчок — тоді знову вище, але вже не так легко — пальці починають згинатися, нігті торкаються теплого тіла — м’яко, потім сильніше, знову м’яко — рука пливе між стегон — так слина тече на язик — рухи стають округлими, як плавання язика верхньою губою, — ось уже ціла долоня гуляє шкірою, час від часу вона вибухає короткими відрухами нігтів — вони впиваються в тіло на якусь хвильку й лишають маленькі дуги-сліди, потім рука стає швидшою, впевненішою, темп стає мінливим — від млявого до жвавого, цілунків ще немає, хвилі, пришвидшене дихання — придихи накладаються на видихи, вдихи стають короткими — тоді рука піднімається до губ — вказівний палець збирає з них вологу, потім він проникає до рота й спиняється слабким укусом — другий палець входить, коли язик починає плавні рухи — два пальці входять і виходять — три пальці входять і виходять — чотири пальці входять і виходять — затим рука опускається до нижніх губ — вказівний і середній довго пестять вологе лоно — зверху донизу, коло за колом, знизу доверху, коло за колом, знизу доверху, і! — як уперше — ах! — пальці ковзають всередину, натягнуті, виструнчені — так виструнчується в чоловіка лібідо — долоня схожа на револьвер — кожен постріл влучний — швидко, дуже швидко, ще швидше, неймовірно швидко — рука вилітає й за мить вона вже в роті — постріли ті самі, язик хаотично рухається, пальці стрімко труться об зуби — слина вистрибує з рота — рука повертається до мокрої розкритої вагіни — жорстка музика пальців стікає по розпашілому тілу — льоп-льоп-льоп-льоп-льоп! — дужче, ще дужче, — благаю тебе! — друга рука уже в роті — слова стають незрозумілими — трошки, ще трошки! — цé ти сказала? — аааа! — крик виростає у пісню — боже, як добре, як гарно розтікається біла густа грандіозна ріка.

Коропа? Добре, я насмажу багато коропа. Цілу гору коропа. Ми будемо їсти коропа і пити чаполоч, да? Ти теж трошки вип’єш, правда? І говорити. Увесь час говорити. Дай мені руку. Я хочу провести цей вечір

Відгуки про книгу Чаполоч, Ігор Астапенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: