Солодка Даруся - Марія Василівна Матіос
Не одна душа не раз дає ногам поля, коли біля Йорчихи чатують пси.
***
НИЗЕНЬКІ ворітця біля татової хатки причинені, і Даруся заходить тихо, ніби боїться сполошити господаря. Як і минулого разу, тата ніде не видко. Їй лиш чути його голос. Він ніби проривається десь із підземелля — і простує так тихо, ледь чутно, що вона відразу сідає на землю, у високу некошену траву біля самісінького татового порога, де на неї одразу накидається метушлива мурашва. Їй робиться якось чудно, дивно, навіть солодко. Так. Вона чує чи то солодкість, чи млість у грудях — але, о чудо! — від тої солодкості в голові також стає легко.
Дарусі здається, що бідна душа на якийсь час залишила її і полетіла на татовий голос. Лишилося одне тіло, нібито й не Дарусине, не зболене і не зчорніле, а чиєсь чуже, незнане холодне тіло, по якому весело снують мурашки. Вона сидить, завмерла, майже не дихаючи, із заплющеними очима, ніби боїться, що ось—ось душа вернеться назад в її тіло, але вже без татового голосу.
А голос пливе звідусюди, як призахідне сонце, — лагідне, недокірливе, терпляче. І Даруся схиляє таку ясну тепер, покірну голову, сама не знаючи перед ким: чи перед сонечком, чи отим голосом, що пеленає з ніг до голови, ніби хоче зігріти, чи налюбити, чи нажаліти…
Нарешті налюблена поволі зникаючим татовим голосом, із повернутою у тіло душею, Даруся ліниво розплющує очі, підводиться із землі і аж тоді роззирається довкіл.
Як вона давно тут не була! Як безвстидно запустила татову оселю! Надламані вітром, жовтіючі пасма густої трави кивають голівками: давно, ой давно, доню…
Даруся обриває пожухлу травичку, виносить її за ворітця залізної огорожі із слідами не так давньої фарби, як уже більше — іржі. Бере наждак, зчищає рудий накип, обтирає ганчіркою залізне пруття. Тоді іде до тата у голови. Прихиляється до верхівки хреста — і знову довго стоїть, завмерла, лиш раз по раз хитає головою, нібито на знак згоди на голос, лиш їй чутний і зрозумілий. Вона розводить руками, обнімає хрест, і знов надовго приростає до нього.
Тоді здуває з хреста порохи, обтирає його марлечкою, по черзі торгає усі чотири стовпці огорожі і нарешті сідає в ногах давно осілої, майже рівної із землею могилки.
Даруся повільно прикладає вухо до землі — але за якусь мить раптово схоплюється. Метушливо шукає довкола, потім б'є себе долонею в чоло, скидає із плечей потерту половинку ліжника і накриває нею нижній краєчок могилки, ніби вкриває мерзлі татові ноги. Хіба йому, такому перемерзлому, такому перетрудженому на своєму віку, зігрітися лише травою чи землею?
Коли Даруся заходить по пояс у воду чи стає у викопану по крижі яму — вона не шукає тепла, вона шукає рятунку на свою голову. Заходить у воду чи в землю ненадовго — лиш доти, поки вогонь не покидає тім'я. Але якби вона отак пролежала в холодній землі роки, як тато, мусила би шукати тепла.
Ось і зараз татовий голос сказав, що йому таки холодно, то вона його трошки зігріє. Отак погладить крізь холодну глинку худі його груди, перебере холодні пальці, зачеше волосся. А тоді дасть уже й побаювати. Бо навіть найлюдніший храм у селі не є такий веселий, як Дарусин бай отут із татом.
Добре, що сьогодні є з чим баювати! Даруся викладає з кошика припасене добро довкруг хреста, розгортає з марлечки сир, масло, відщипує пучечком по маленькій дрібочці, кидає в рот. Довго пережовує. А тоді схиляється близько до хреста і ніби щось нашіптує в його чорну верхівку, мовби у людське вухо. Губи ворушаться так виразно, що, коли б до неї нахилитися, можна б розбірливо почути слова.
Даруся шепче довго, гаряче, палко, лиш коли—не—коли відривається від хреста, озираючись навкруг, обшарює поглядом усе довкола, і знову припадає до землі, і шепче швидко, ніби боїться, що хтось почує її страшну мову.
Вона ніколи не палить тут свічку. Бо свічка горить—горить та й випалює все, що є довкіл людського. Вогонь свічки виганяє не тільки злий дух, але й дух людини, яка не завжди була мертвою. А як зникає дух — тоді за вмерлою людиною тужиш все менше і менше, поки не перестаєш тужити зовсім.
Тому Даруся не любить людей, які світять на могилах свічки. Вони швидше хочуть позбутися болю, що дихає з—під сумної могильної глини. Люди втікають від туги, яка заходить зашпорами в душу, як тільки очі вихоплюють хрест. Люди не люблять тужити. Вони взагалі нічого не люблять.
А Даруся не хоче не тужити за татом. Бо для неї тут не туга — тут, коло тата, лиш стільки її справжнього життя. Усе лихе минулося, поблідло, втратило ясність, а туга за чимось далеким лишилася в Дарусиній голові такою гострою, що від того вона болить її. І якщо не розрадить тато — то вже ніхто не поможе Дарусі. Ото вона й не палить свічку: боїться, що прийде сюди котрогось разу — а голос, який завжди пливе звідусюди, як сонце, що й не знаєш звідки, більше не зустріне її. Що вона тоді робила б?
Нема барабуль, лишається жменька мукички, довго ні з чого збити татові масельця — все можна перетерпіти. Навіть довгий не—прихід сюди. Усе можна. Але щоразу, коли Даруся наближається до могилки, душа її також згортається равликом від страху, що її зараз зустріне мертва — без татового голосу — тиша. Якщо не буде його голосу — не стане і її. Без голосу нащо їй жити?
Ніхто, жодна душа у світі не знає, що Дарусі лиш тут розв'язуються уста. Іноді вона думає, що й сама не знає про це.
Коли вона вперше спробувала заговорити з татом, страшенно перелякалася власного голосу. Тоді їй здалося, що його почув і увесь світ, а ще гірше — все село, таким він був звучним, голосним. Даруся твердо знала, що сказала лише одне слово: «Тату…», а голос сам ішов собі з горла, ніби й не пропадав ніколи, і витворював якісь дивні чудеса, дражнився, грався, і розтікався, і утікав поміж дерева і могили, і знову
