Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
Коло хвіртки Орест подав Олені руку, але не квапився випускати її долоню з своєї.
— Шевченкового «Кобзаря» ви таки прочитаєте, добре?
Це «добре» прозвучало тепер м'яко, як сердечна просьба. Тому Олена не бунтувалася.
— Добре, — притакнула, засоромлена і по-своєму задоволена.
Була майже певна, що він завтра потай принесе їй цього «Кобзаря». Хіба ж не пішла на змову з ним?
Але минув день, другий, третій, а Орест Білинський не приходив.
Від наймички Ладиків Олена почула, що він збирає хлопців і дівчат за вигоном і вчить їх співати.
Як же шкодувала тоді, що її виховали на паню, як же хотіла бути простою мужичкою, щоб мати право учитися співу в нього!
А коли це вже неможливо, то хотіла б хоч ще раз, єдиний раз зустрітися з ним! Мала йому сказати щось дуже-дуже важливе: сама ось роздобула «Кобзаря» й прочитала «Катерину» та «Наймичку»… І ще багато дечого іншого.
Правда, були тут речі, які вона не зовсім розуміла, але коли б він схотів ці незрозумілі рядки прочитати разом з нею, то, напевне, сталося б те саме, що з «бузьковим вогнем» в ореолі золотистих мушок в отому лісі: все відразу стало б зрозумілим і набрало б незнаної до того краси й блиску.
Таємниця, що спершу приємно непокоїла її, згодом почала невимовно тяжіти. Входила Олена в новий світ сама, навпомацки, і навіть не було з ким поділитися своїми враженнями.
Просипаючись серед ночі, схоплювалася, накидала на плечі покривало, відчиняла вікно, прислухалася до шелесту ясенів біля воріт лісництва. Місяць світив крізь віти високих дерев, — це теж нагадувало їй Ореста Білинського.
На світанку витягала з-під подушки «Кобзаря», і знову Орест Білинський, мов живий, ставав перед очима.
Чи ми ще зійдемося знову?
Чи вже навіки розійшлись?
Вірші зворушували її тепер до сліз. Плакала над нещасним Шевченковим коханням і нітрохи не дивувалася, що Шевченко теж нагадував їй Ореста Білинського.
Одного вечора, почувши розмову Ладика з дружиною, Олена, на превелику свою прикрість, дізналася, що Орест Білинський не зовсім певна людина.
— Таж він академік[3], — необачно стала Олена в його оборону і цим викликала гнів опікуна.
Якщо Оленка не розуміє справи, то хай краще не тиче свого носа, куди не слід.
«Академік»! «Академік»! Що з того, що він академік, коли попав між лихі люди, які скоро його занапастять…
Гей-гей, до чого воно доходить! Таж ті обірванці важаться навіть на короновані голови!
І Олені були піднесені історії замахів на короновані голови з такою докладністю, ніби вуйко Ладик брав участь у тому. Втіхою було хіба те, що, хоч змовники вживають різних хитрощів, їх завжди викривають і заслужено карають.
— Ет, старий, плетеш, сам не знаєш що!.. Хіба дім Максимовичів — то що? Та цей же, Білинський, рідний син сестри Максимовички!
Вуйна поплескала чоловіка по плечу і мовби ненароком доторкнулася до нього своїми повними грудьми. Вуйко Ладик зразу розтанув.
Може, той Білинський і справді ще не з тих, найгірших… Може, він тільки радикал? Та хіба до церкви не ходити, народ проти влади бунтувати, безбожні книжки читати — це щось добре?
Першим порухом Олени було бігти, попередити, захистити, але не побігла й не остерегла.
…Зустрілися випадково. Чи зовсім уже випадково? Носила кисляк косарям у поле і, скоряючись якомусь передчуттю, поверталася не шляхом, а стежкою через молодий лісок.
Стежкою було далі і досить незручно. Увійшла в ліс, у якому навіть повітря здавалося зеленим. Як не роздивлялася обабіч себе, таки пройшла мимо Ореста Білинського, не помітивши його під деревом, осторонь стежки.
Він дав трохи пройти, а потім окликнув. Хоч і не гадала зустріти його саме тут, проте не здивувалася, тільки зраділа дуже.
Вернулася, а Орест підвівся їй назустіч.
— Нарешті! — промовив просто і простягнув їй обидві руки.
Стояла збентежена й щаслива, не знала, що сказати.
Орест Білинський, ніжно посміхнувшись до неї, розгубленої, міцно пригорнув її до себе.
Не пручалася, сіла поруч. Раптом стало соромно, аж гаряче, за свої босі ноги. Була вже замужем, коли зазнала того сорому ще раз уві сні: бігла начебто кудись містом і дуже журилася, що не мала черевиків на ногах.
Орест почав її розпитувати: де була, що робила, куди ходила, як минають її дні, вечори, що їй сниться, про що мріє.
І під цей спокійний, прихильний голос Олену сповила дивна, блаженна дрімота. Віти дерев легенько тремтіли, і від цього трепету зайнялося і небо, і сонячне сяйво, і трави. Весь час чарівний барвистий світ мінився і прозорився, як плесо озера.
Божа коровка лізла по стеблинці й зупинилася на Оленчиній руці. Вона посміхнулася до комашки, а Орест Білинський, подумавши, що то до нього, поклав свою руку на її коси, і Олена піддалася цим пестощам.
Та знічев'я, мов негода, пригадалися Олені слова Ладика, і плече само відхилилося від Ореста.
— Що сталося? — спитав він лагідно, не розуміючи, що сталося.
Вона затулила долонями очі й мовчала. А коли він почав благати й настоювати, Олена, перемагаючи прикрість, яку завдавала тими словами собі і йому, розповіла все, що чула про нього і про таких, як він.
Ніколи не гадала Олена, що з його горла можуть вихопитись такі срібні звуки. Сміявся довго і щиро, аж раптом урвав сміх. Пригорнув її обережно до себе і отим своїм тихим, прихильним голосом почав говорити Олені дивні-предивні речі. Казав, що весь світ, який ще за хвилину до того видавався Олені єдиним барвистим рухом, чудовою музикою, дуже несправедливо побудований.
То лише таким молодим і невинним очам, як Оленчині, видається світ барвистим і мінливим, а справді він поділяється на дві основні частини: на гнобителів і гноблених. Гіркий жарт у тому, що гноблених незрівнянно більше, ніж гнобителів, а проте — як це не дивно і протиприродно — жменька гнобителів їде на спинах гноблених, і ця дивовижна мандрівка триває тисячоліття.
Раптом Оленка засумувала, й Орест помітив це одразу.
Ще більше притишивши голос, він почав змальовувати Олені новий, прийдешній лад на землі. Говорив про велике, справжнє, нелукаве братерство народів, про затишні будинки для стариків, про великі сонячні санаторії, де лікуватимуться всі, без винятку, хворі діти, про муровані школи по селах.
Але все це станеться лише тоді, коли народи кинуть ворогувати поміж собою, а вістря своєї ненависті обернуть проти тих, хто їх визискує. Чи Оленка знає, що на озброєння держави витрачаються мільйони крон? А що за ці гроші
