Ворошиловград - Сергій Вікторович Жадан

та й увесь він був дбайливо зализаний, якось виклично причесаний і помитий. Я відразу звернув увагу на його куртку — довгу міланівську, таку саму, яку носив і одноокий Толік. Тільки, на відміну від Толіка, цей носив справжню фірмову, що відразу впадало в очі. Мені також здалося, що один із рукавів куртки замащений був чи то кров'ю, чи то червоною фарбою. Під курткою на ньому був темний дорогий костюм, приглушених кольорів краватка й білосніжна сорочка. На столі лежала російська економічна преса. Врешті, він щось там собі дочитав і, різким рухом переламавши аркуш навпіл, кинув газету на стіл, до решти видань, придавивши її маленькою долонею із підстриженими, як у хірурга, нігтями. А ще я звернув увагу на чистий комір його сорочки.

— Тебе як звати? — запитав він, злісно, проте без інтересу дивлячись мені в очі.

— Герман.

— Герман? Паспорт є?

Я поліз по кишенях, знову подумки дякуючи Травмованому.

— Корольов, — сказав він подумавши. — Знайоме прізвище. Ти як сюди потрапив? Поїзд охороняється.

— Не знаю, — відповів я. — Я на свій запізнився, заскочив у цей. Темно було.

— Ну-ну, — не повірив він мені. — Ти точно не по бізнесу?

— Як це?

— Ну, може, тобі від мене щось треба.

— Нічого не треба.

— Да? Від мене всім щось треба.

— Ні, — запевнив я, як міг, — мені від тебе нічого не треба.

— Да? — перепитав він.

— Да.

— Добре, що я не спав, — сказав він, знову подумавши. — А то б вони тебе на ходу викинули. Не можу заснути, — поскаржився він, — завжди, як приїжджаю сюди, погано сплю. Не люблю ці місця. Ти де живеш, Германе?

— Тут, недалеко.

— Місцевий?

— Місцевий.

— А що не звалиш звідси?

— Для чого?

— Щоб спалося добре, — пояснив він.

— Мені й так добре спиться. Ось проспав цілу ніч у сусідньому вагоні. Та й бізнес у мене тут. Куди ж я поїду?

— Бізнес? — насторожився він. — Бізнес — це добре.

Тобі від мене точно нічого не треба?

— Точно.

— Хочеш випити? — несподівано запропонував він.

— Ну давай, — погодився я.

Він сповз зі стільця і пішов за шинквас. Бар виглядав бідно, схоже, користувались ним не часто, алкоголь стояв розрідженою шеренгою — якісь горілки, вино, пляшка коньяку. Її він і дістав. Витяг дві залізничні склянки з підстаканниками, викинув із них ложечки, налив.

— Часу немає бар наповнити, — сказав, простягаючи склянку. — Кожного разу, коли повертаюсь, обіцяю собі, що візьму нормального бармена, накуплю нормального бухла, щоб усе було. І кожного разу забуваю. Роботи багато, — сказав він. І випив.

Я не знав, що відповісти, тому теж випив. Було в цьому щось дивне. З одного боку він стояв і наливав мені замість бармена, з іншого, зрозуміло було, що це нічого не змінює — це був його коньяк, і він не так робив мені послугу, як дозволяв цією послугою скористатись. Дивився прискіпливо і розслаблятись не давав.

— Багато тут народу їде? — спитав я його.

— Чому питаєш? — знову насторожився він.

— Просто так.

— Просто так? Я тут один їду. Ну і охорона. Бачиш, навіть бармена не взяв.

— Що — і провідників немає?

— І провідників.

— А хто ж квитки перевіряє?

— Германе, — сказав він. — Це — мій поїзд. І всі квитки тут перевіряю я.

— Твій? — здивувався я. — Ти, виходить, як Троцький — своїм поїздом їздиш.

— Ну, виходить, — погодився він.

— А куди їдеш?

— Куди? — Він замислився, можливо вирішуючи, говорити чи ні. — Та фактично нікуди. Їжджу, перевіряю об'єкти.

— А як цей твій потяг пропускають? В сенсі, як вас оголошують на станціях? У вас номер є?

— Ти знаєш, де ми зараз? — відповів він питанням на питання. о Я подивився за вікно. Туман згори прогрівався рожевим світлом, розгледіти щось було неможливо.

— Ні, — сказав, — я тут ніколи не був.

— Це точно, — підтвердив він. — Тут тупикова гілка, її на випадок війни будували, для оборонки, щоби заводи вивозити. Вона там далі, — показав він рукою кудись у туман, — просто обривається, уявляєш? Так що, крім мене, тут ніхто не їздить.

— Нічого собі.

— Ага, — погодився він. — Дивні місця. Я не люблю сюди приїжджати. Порожньо тут якось. Їдеш, їдеш — нікого немає. Одна кукурудза. Тобі тут добре?

— Тут?

— Вдома.

— Вдома — добре.

— Дивний ви народ, місцеві, — сказав він. І знову налив. — Ні домовишся з вами нормально, ні розійдешся.

Знаєш, скільки в мене тут проблем було? Постійно хтось то кинути хоче, то ціну збити, то взагалі — увіпреться, хуй переконаєш.

— Може, ти переконувати не вмієш?

— Може, — погодився він. — Що я тобі, Германе, скажу — мені здається, ваші проблеми від того, що ви занадто чіпляєтесь за ці місця. Вбили собі в голови, що головне — це залишитись тут, головне — ні кроку назад, і тримаєтесь за цю свою порожнечу. А тут ніхуя немає!

Просто — ніхуя. Тут немає за що триматись, як ви цього не бачите?! Їхали б собі, шукали, де краше живеться. Мені 6 менше проблем було. Ні, закопались у пісок, як лисиці, не виженеш. Кожного разу якісь трабли, кожного разу!

— Так а в чому проблема, я не розумію?

— Проблема в тому, що ви недооцінюєте можливості капіталу. Думаєте, якщо ви тут виросли, це автоматично дає вам право лишатись тут і надалі.

— А хіба не дає?

— Хуя, Германе, хуя! — він знову розлив. — Хочеш жити — навчись нормально вести справи. Це ж нескладно.

Просто спробуй зрозуміти, що ти не один маєш право тут знаходитись, ясно?

— Ясно.

— І що потрібно вміти йти на поступки, вміти віддавати, щоби отримувати щось взамін.

— Ну ясно.

— І що не потрібно рогом упиратись. Коли тобі пропонують щось на вигідних для тебе умовах, це ясно?

— Ну.

— Ось, — випив він заспокоївшись. — Тобі ясно, а їм, — показав він знову рукою в туман, — ніхуя не ясно.

Кожного разу трабли, кожного разу! — повторився він.

— Ну, не знаю, — сказав я на це, — може, проблема не в тому, що справи вести не вміють, а в тому, що ти вибору не лишаєш?

Він подивився на мене якось по-особливому злостиво.

— Все я лишаю, Германе, — сказав, — все я лишаю.

Ти думаєш, мені подобається трупи за собою розкидати?

Просто ви всі їбонуті якісь, таке враження, що для вас усе зупинилося. Сидите в своєму минулому, хапаєтесь за нього, і не витягнеш вас звідти. Коротше — що я тобі лекції читаю?

Тут двері відчинились і зайшов бородатий. Зайшов і мовчки став коло дверей.

— Що, Коля? — не зовсім тверезо спитався в нього шеф.

— Ви просили нагадати про