Несказане - Селеста Інг

Тож щоразу, коли мама питала: «Ти хочеш?» — вона казала: «Так». Вона знала, чого прагнули батьки, їм не потрібно було про це говорити — й Лідія хотіла, щоби вони були щасливі. Вона дотримала своєї обіцянки. І її мама залишилася. Прочитай цю книгу. «Так».

Бажай цього. Люби це. «Так». Якось у музеї коледжу, коли Нат наприндився, бо вони пропустили шоу зірок, Лідія помітила шматочок бурштину, у якому застрягла муха.

— Йому чотири мільйони років, — прошепотіла Мерилін й обійняла доньку за плечі. Лідія дивилася на нього, поки Нат нарешті не потягнув їх обох далі. Тепер Лідія думає про муху, яка граційно приземлилася на калюжку смоли. Можливо, переплутала з медом. Можливо, взагалі не бачила тієї калюжки. А коли зрозуміла, що помилилася, — було запізно. Вона марно силкувалася махати крильцями, поки не занурилася й не втонула.

Із того самого літа вона так боялася втратити маму, втратити тата. І трохи згодом — найбільший страх: втратити Ната, єдиного, хто розумів дивний і крихкий баланс у їхній родині. Який знав про все, що сталося. Який завжди тримав її на плаву.

Того далекого дня, коли вона сиділа на цьому самому місці на пірсі, Лідія вже починала відчувати це: як важко буде втілювати мрії їхніх батьків. Як вона задихатиметься від такої любові. Вона відчула руки Ната на плечах і була практично вдячна, що впала, що дозволила собі тонути. Коли її голова занурилася під воду, це було мов ляпас. Вона спробувала закричати, і холод ковзнув у горло, почав душити. Вона розчепірила пальці, щоб вчепитися в землю, та землі не було. Нічого не було, коли вона простягнула руки. Лише вода й холод.

Потім тепло. Натові пальці, Натова долоня, Натова рука, Нат потягнув назад, і її голова виринула з озера. Вода з волосся заливала очі, їх пекло. «Давай», — сказав їй Нат. Його руки тримали дівчинку на воді, вражали її своєю силою, впевненістю, вона відчула тепло у всьому тілі. Пальці брата стиснули її пальці, й тієї миті вона перестала боятися.

Працюй ногами. Я тебе тримаю. Давай.

Відтоді нічого не змінилося. «Не дай мені потонути», — сказала вона, коли простягнула руку, і він пообіцяв, що не дасть, коли вхопив її за пальці. «Ось цей момент, — подумала Лідія. — Ось коли все пішло не так».

Але ще не пізно. Там, на пірсі, Лідія дала нові обіцянки, цього разу — собі. Вона почне спочатку. Вона скаже матері: «Досить». Вона зніме плакати й прибере книги. Якщо вона завалить фізику, якщо ніколи не стане лікарем — це буде нормально. Вона скаже це матері. І вона скаже їй ще одне: поки ще не пізно. Для всього. Вона віддасть батькові намисто та його книгу. Вона перестане тримати біля вуха мовчазну слухавку, перестане вдавати когось іншого. Відтепер буде робити те, чого хоче вона. Її ноги висіли просто в повітрі, й для Лідії, яка так довго керувалася чужими мріями й досі навіть не уявляла, що це можливо, — всесвіт раптом заяскрів безліччю можливостей. Вона все змінить. Вибачиться перед Джеком, скаже йому, що ніколи не викаже його таємниці. Якщо він може бути хоробрим, бути таким упевненим щодо того, хто він і чого хоче, вона, можливо, теж зможе. Вона скаже йому, що розуміє.

І Нат. Вона скаже йому: це нормально, що він їде. У неї все буде гаразд. Він більше не відповідальний за неї, йому не варто хвилюватись. А потім вона відпустить його.

І коли Лідія дала собі цю останню обіцянку, їй відкрилося, що буде далі. Як робити все від самого початку, щоб їй більше ніколи не було страшно залишитися самій. Як вона повин­на закріпити свої обіцянки, втілити їх у реальність. Лідія обережно спустилася в човен і відв’язала мотузку. Коли відштовхнулася від пірсу, очікувала нападу паніки. Його не було. Почала гребти: один незграбний рух за іншим. Випливла на озеро — достатньо далеко, щоб ліхтар на стовпі став просто крапкою, надто маленькою, не здатною розсіяти навколишню пітьму. Почувалася напрочуд спокійною і впевненою. Над нею стояв круглий місяць, схожий на монету, чіткий і досконалий. Човен під нею хитався так м’яко, що вона ледь відчувала його рухи. Глянула в небо, й здалося, ніби вона пливе серед космосу, взагалі ні до чого не прив’язана. І як тепер повірити, що неможливого не існує?

З відстані ліхтар на пірсі сяяв ніби зірка. Якби Лідія примружилася, то змогла б розгледіти тьмяні обриси самого пірсу, ледь помітний ряд дощечок, трохи світліших за темряву. Коли підпливу ближче, подумала вона, чітко все побачу: дошки, стерті за десятиліття безліччю босих ніг, стовпи над поверхнею води, на яких лежить пірс. Вона обережно звелася на ноги, розкинула руки, коли човен похитнувся. Плисти було не так уже й далеко. Лідія могла це зробити, вона була певна. Усе, що потрібно, — працювати ногами. Вона допливе до пірсу, схопиться за дощечки й підтягнеться до них. Завтра вранці розпитає Ната про Гарвард: як там усе було. Хай він розкаже про людей, яких там зустрів, про предмети, які вивчатиме. Лідія казатиме йому: «На тебе чекають чудові часи».

Дівчина опустила очі на озеро, яке в темряві здавалося нічим, просто чорною плямою, великою порожнечею, розпростертою під нею. «Усе буде гаразд», — сказала вона собі й зробила крок із човна у воду.

12

Цілу дорогу додому Джеймс думає: «Не пізно. Ще не пізно». Він повторює це собі на кожній позначці відстані, поки не повертається в Мідлвуд і повз нього не пролітають коледж, а потім озеро. Коли він нарешті заїжджає на алею, двері гаража відчинено й авто Мерилін ніде не видно. Він хитається від кожного ковтка повітря, хоч би як старався триматися прямо. Усі ці роки він пам’ятав лише одне: вона втекла. Він прийняв як належне: вона повернулась. І вона залишилась. Ноги в нього тремтять, коли він тягнеться до ручки дверей. Ще не пізно, запевняє він себе, але всередині також усе тремтить. Він не може її звинувачувати, якщо вона знову пішла, цього разу — назавжди.

У коридорі його зустрічає важка тиша, як тоді, у день похорону. Він заходить у вітальню й бачить маленьку постать, скоцюрблену на підлозі. Ханна. Згорнулася в клубок, обхопила себе руками. Очі вологі й червоні. Він раптом згадує той давній день, і двох дітей на холодному порозі, залишених матір’ю.

— Ханно? — шепоче він і відчуває, як усередині в нього все обвалюється, мов стара будівля, уже не здатна встояти. Портфель вислизає з пальців на підлогу. Він видихає, мов через трубочку:

— Де твоя мати?

Ханна піднімає очі.

— Нагорі. Спить.

Потім — і саме це повертає Джеймові здатність дихати:

— Я сказала їй, що ти повернешся додому.

Не самовдоволено, не з тріумфом у голосі. Просто факт, чіткий і простий, ніби кулька.

Джеймс опускається на килим поряд зі своєю