Заповіти - Маргарет Етвуд

— Не з першого ж разу. Не можна надто полегшувати їм завдання, — відповів Гарт. — Якщо хтось із гілеадських за цим стежить — буде надто підозріло. Не переймайся: вони повернуться.

43

Тієї ночі ми спали під мостом. Він перетинав яр зі струмком на дні. Піднімався туман: після спекотного дня стало прохолодно й волого. Земля смерділа котячою сечею чи, може, скунсом. Я вдягла сіру толстовку, закрила рукавом тату. Шрам досі трохи болів.

З нами під мостом було ще четверо чи п’ятеро — троє чоловіків і дві жінки, здається, бо було темно й важко щось побачити. Одним із чоловіків був Джордж, він поводився так, наче не знає нас. Одна з жінок запропонувала мені цигарку, але я знала, що погоджуватися не можна — я б закашлялася й видала себе. Пляшку теж передавали по колу. Гарт наказав мені не курити й не пити нічого, бо хтозна, що там.

Ще він мені сказав ні з ким не розмовляти: будь-хто із цих людей міг бути підсадною качкою Гілеаду, і якщо вони спробують вивідати мою історію, а я ухилятимусь, вони відчують «щура» й попередять Перлових Дів. Говорив лише він, точніше, переважно бурчав. Здавалося, він когось із тих людей знає. Хтось запитав:

— Вона що, відстала? Чому не розмовляє?

А Гарт відповів:

— Вона говорить тільки зі мною.

І хтось інший тоді сказав:

— Молодець! У чому твій секрет?

У нас було кілька зелених мішків для сміття замість ліжка. Гарт обійняв мене — стало тепліше. Спочатку я скинула його руку, але він прошепотів мені на вухо:

— Не забувай: ти моя дівчина.

Тож я припинила смикатися. Знала, що ці обійми — акторство, але мені було байдуже. Я справді майже відчувала, наче він мій перший хлопець. Це було небагато, але хоч щось.

Наступного вечора він побився з одним із чоловіків з-під мосту. Бійка була коротка, Гарт переміг. Я не бачила як: усе сталося швидко. А тоді він сказав, що нам краще перебратися деінде, тож наступної ночі ми спали у церкві в центрі міста. Він мав ключа, не знаю звідки. Там спали не лише ми, судячи зі сміття й усілякого непотребу під лавками: покинутих наплічників, порожніх пляшок, час від часу голок.

Харчувалися ми у фастфуді, що зцілило мене від любові до такої їжі. Я раніше думала, що це круто, можливо, тому, що Мелані це не схвалювала, але якщо весь час їсти тільки це, тебе роздимає і трохи нудить. Там я ходила у вбиральню вдень, коли не сиділа в якомусь із ярів.

На четверту ніч був цвинтар. Гарт зауважив, що на цвинтарях добре, але часто забагато люду. Дехто з них вважав, що дуже весело стрибати на інших із-за надгробків, але то були просто дітлахи, що повтікали з дому на вихідні. Вуличні знали, що коли лякаєш так когось у темряві, ймовірно, отримаєш ножем, бо не всі, хто блукає цвинтарями, врівноважені.

— Як-от ти, — сказала я.

Гарт не відреагував. Певно, я вже діяла йому на нерви.

Варто сказати, що Гарт не скористався з того, що я була страшенно в нього закохана. Він мав оберігати мене і оберігав, від себе самого теж. Мені подобається думати, що це було для нього непросто.

44

— Коли Перлові Діви знову прийдуть? — запитала я на ранок п’ятого дня. — Може, вони забили на мене…

— Май терпіння, — відповів Гарт. — Як говорила Ада, ми вже відправляли людей до Гілеаду таким чином. Декому вдавалося пройти, але були й надто нетерплячі — їх загрібали на першому ж контролі, перш ніж вони встигали перейти кордон.

— Дякую, — скорботно мовила я. — Ти додав мені впевненості. Я це провалю, точно знаю.

— Спокійно, ти впораєшся, — сказав Гарт. — Ти можеш. Ми на тебе розраховуємо.

— Не тисни, гаразд? Ти кажеш: «Стрибай», — а я лише питаю: «Як високо?»

Я була вкрай неприємна, але не могла цьому зарадити.

Пізніше того самого дня ми знову зустріли Перлових Дів. Вони вешталися довкола, проминали нас, тоді переходили вулицю і йшли в іншому напрямку, роздивляючись вітрини. Коли Гарт пішов узяти нам бургерів, підійшли до мене й завели розмову.

Вони спитали, як мене звати, я відповіла: «Джейд». Вони теж представилися: брюнетка була Тітка Беатріс, руда й веснянкувата — Тітка Дав.

Вони запитали, чи я щаслива, я похитала головою. Тоді, подивившись на моє тату, вони сказали, що я дуже особлива людина, яка витерпіла стільки страждань заради Бога, і вони раді, що я знаю: Бог мене цінує. І Гілеад цінуватиме, бо ж я шляхетна квітка, адже кожна жінка — шляхетна квітка. Особливо це стосується дівчат мого віку, і якби я була в Гілеаді, до мене ставилися б як до особливої дівчини, якою я є, оберігали б мене, і жоден — жоден — чоловік не міг би мені зашкодити. Той чоловік, який був зі мною — він мене бив?

Нестерпно було так брехати про Гарта, але я кивнула.

— І він змушує тебе до поганих речей?

Я мала вигляд цілковитої дурепи, тож Тітка Беатріс (та, що вища) уточнила:

— Він змушує тебе займатися сексом?

Я ледь помітно кивнула, наче соромилася таких речей.

— Й іншим тебе передає?

Це було вже занадто: я не могла уявити, щоб Гарт робив щось подібне, тому заперечливо похитала головою. Тітка Беатріс на це сказала, що, може, він поки цього не робив, але якщо я залишуся з ним, обов’язково спробує, бо саме так чинять такі чоловіки — вчіпляються в юних дівчат і прикидаються, що це любов, але скоро починають продавати їх усім, хто заплатить.

— Вільне кохання, — зневажливо промовила Тітка Беатріс. — Воно вільним не буває, завжди мусиш платити ціну.

— Це навіть не кохання, — завважила Тітка Дав. — Чому ти з ним?

— Я не знала, куди піти, — відповіла я й розридалася. — Вдома було насильство!

— У Гілеаді немає домашнього насильства, — сказала Тітка Беатріс.

Тоді повернувся Гарт і вдав, що розлючений. Він схопив мене за руку — за ліву, там де було шрамування, рвонув, підіймаючи на ноги, і я закричала, бо мені боліло. Він сказав, щоб я стулила пельку, бо ми забираємося.

Тітка Беатріс звернулася до нього:

— Можна з вами поговорити?

Вони з Гартом відійшли так, щоб ми їх не чули, Тітка Дав дала мені серветку, бо я плакала, і сказала:

— Можна обійняти тебе від імені Бога?

Я кивнула.

Повернулася Тітка Беатріс, вона сказала:

— Можемо йти.

— Господу слава, — відповіла на це