Мелодія кави в тональності сподівання - Наталія Гурницька
– Ні, напевно, – вона багатозначно помовчала. – Відсуньтеся трохи. Ви заважаєте мені пройти.
Вона ледь прогнулася в попереку і, щоб опинитися на віддалі від Тадеуша, який зараз стояв непристойно близько, легенько вперлася долонею йому в груди. Обережний доторк, відчуття чужого теплого тіла під власною долонею, запах матіоли впереміж із чоловічим запахом, мимовільна хвиля млосного передчуття в грудях – і раптом майже панічний страх.
Анна вивернулася, ковзнула спідницями по ногах Тадеуша й опинилася на безпечній віддалі від нього.
– Ви заважаєте мені пройти. Будете так поводитися – і я піду геть.
Він обережно притримав її за руку.
– Не йдіть, Анно. Я ж не роблю вам нічого поганого.
Тадеуш ступив крок убік, і Анна нарешті протиснулася між ним та стіною альтанки, проте втікати тепер не намагалася. Стояла біля входу в альтанку і мовчки дивилася на Тадеуша. Думки ледь плуталися, проте страх зник остаточно. Відчувала, що цей чоловік справді не зробить їй кривди.
Тадеуш дуже серйозно глянув Анні в очі.
– Обіпріться на мою руку зручніше. Тут сходинка. Надворі стемніло, і я не хочу, щоб ви послизнулися чи впали.
Стояв якраз біля дверей альтанки, й Анні не залишалося нічого іншого, як спертися на руку Тадеуша та зайти досередини.
На неї війнуло запахом дерева, зелені і ще виразнішими пахощами матіоли.
– Мені не варто було сюди заходити, – вона ледь розвернулася і раптом знов опинилася небезпечно близько від Тадеуша. – Ми могли поговорити там, де стояли.
– Тут значно приємніше і ніхто не побачить, – його погляд став несподівано вдумливим і вивчаючим. – Анно, ви дуже гарна. Мені приємно бачити вас так близько.
Вона не знайшлася з відповіддю. Просто ловила удари власного серця. Не відчувала страху, лише якесь незрозуміле сум’яття. Що почуває вона до цього чоловіка? Чи подобається він їй? Чи хотілося б їй стосунків з ним? Не знала відповіді на всі ці прості запитання, проте, здається, дуже хотіла їх отримати.
Вона підвела голову і так само зосереджено та серйозно глянула на Тадеуша. Її погляд блукав його обличчям. Через напівтемряву, яка панувала в альтанці, не могла чітко бачити риси його обличчя, але те, що бачила, примушувало її серце збиватися з ритму. Такі ж, як в Адама, очі та погляд, ті ж брови, дуже подібні губи, підборіддя, шрам збоку підборіддя і таке ж, як у нього, чорне з сивиною волосся. Боже, як же їй хочеться ще хоч раз торкнутися, обійняти, занурити пальці у волосся, забути про все на світі й відчути, що її міцно-преміцно пригортають чоловічі руки.
Раптом Тадеуш подався вперед, і Анна опинилася притисненою плечима до стіни альтанки. Страху чи спротиву не було, лише дуже швидко почало битися серце, а півтемрява маленької альтанки перетворилася на цілий всесвіт емоцій і бажань. Тепло чоловічого тіла дуже близько від її тіла, його запах, натиск, одна рука доволі владно лежить на її талії, друга так само впевнено піднімає її обличчя вгору, приємна важкість тіла Тадеуша і зовсім не боляче від того, що він занадто міцно притискає її до стіни альтанки своєю вагою. Майже неможливо вдихнути і в голові плутаються думки. Як він взагалі посмів таке робити з нею?
Несподівано Тадеуш різко смикнув шовкові стрічки капелюшка і відкинув його кудись на підлогу альтанки.
Волосся від різкого руху розсипалося в Анни по плечах, а шпильки градом полетіли на дощану підлогу, проте вона не обурилася, лише тихенько ахнула.
Тадеуш нахилився над її обличчям, торкнувся теплими губами її губ – і серце Анни, пропустивши поштовх, на мить завмерло, а тоді враз, ніби обірвавшись, теж полетіло додолу. Вона жива, ще й досі жива жінка. І вона теж прагне всього того, що й кожна інша жінка: любити, жити повним життям, чути своє тіло, кохати чоловіка, бути йому необхідною, до шалу в голові бажаною і до втрати бажання зупинятися – необхідною. Гостро, шалено і так, ніби нічого важливішого у світі немає. Вона так добре пам’ятала всі ці відчуття, що зараз аж задихалася від їх повернення. Наче вмираєш і відроджуєшся одночасно. Нікого й нічого, понад того єдиного чоловіка, і нічого приємнішого, аніж доторк його рук і тіла. Тільки ж Тадеуш аж ніяк не Адам.
Анна відсторонилася від Тадеуша, глянула на нього. Невже їй заказане таке просте жіноче щастя? Невже ніколи більше не пізнати того, що дарує жінці справжнє кохання? Чому вона не дозволить собі любити і бути коханою? Навряд чи їй назавжди заборонено все те, що кожній іншій жінці дозволяє почуватися живою та бажаною.
Анна ледь вперлася руками в груди Тадеуша. Заборонено. Звичайно, все це їй заборонено. Вона – вдова чоловіка, який був сенсом її життя і без якого вона не уявляє щастя. Спогади про Адама ніколи не дадуть їй права дивитися на іншого мужчину так, як вона дивилася лише на нього.
Анна ледь відхилила голову. Не дозволила Тадеушу поцілувати її ще раз, проте не змогла відсторонитися від його присутності, не змогла не втонути в очах, не відчути, як глухо і важко стукає в його грудях серце та яким сильним є бажання його тіла. Господи, вона сама насилу зберігає цю кляту дистанцію.
Ніби відчувши її стан, Тадеуш так міцно пригорнув Анну до себе, що їй аж дихання збилося і стало солодко від болю та розуміння, що цей чоловік хоче її до божевілля, до втрати контролю над своїми діями і понад усе на світі. А вона? Чого хоче вона сама? Невже того ж? Ні, навряд чи. Тадеуш – не Адам. Але чому ж тоді вона не тікає від цього чоловіка? Чому стоїть і прислухається до того, як його руки все безсоромніше шукають її тіла, торкаються грудей, спускаються нижче талії, тягнуть вгору її спідниці. Він не її доля, не її щастя і не її кохання. Він – лише ілюзія повернення до того, чого людина ніколи не може собі повернути.
Тадеуш нахилився, глибше вдихнув її запах, поцілував волосся, пройшовся губами вниз від скроні до кутиків вуст, тоді раптом знов накрив її губи своїми губами: міцно, терпко, на межі болю і насолоди. Анна й подумати нічого не встигла, як її саму накрила темна хвиля бажання: солодка, гаряча, до чорноти щільна, аж дихання забракло. Як же сильно вона скучила за доторками чоловічих губ, за чоловічими безсоромними руками на своєму тілі, скучила за самим життям, за коханням, за можливістю бути собою. Так довго почувалася мертвою, що й забула,