Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

плутаєте! Здається, не маленькі діти!.. Та й ми не ляхи і не магнати, щоб з людей шкуру дерти. Дамо вам земельки в межах наших вольностей, хати дамо, реманент… Живіть, працюйте на військо, якщо нема чим сплатити. Ви підрахуйте, скільки треба припасу, щоб прогодувати Січ-матір від весняної поводі до перших морозів. Ще й на зиму тра залишити залозі… І борошна, і круп, і сала, і сіна коням. От і попрацюйте трошки на військо козацьке. Та й самі не загинете. Ситі будете, взуті, одягнені. Від кайданів та від таволги відпочинете, неволю бусурманську, розлуку християнську забудете. А хто ніколи не козакував і не звичний до військового життя, ідіть на хутори до старшини. Підсусідками будете, якщо ви одружені, а якщо ви парубки або бобилі, - живіть собі у пахолках на здоров'я.

— А потім на кріпаків обернете? Данина ми та панщиною задушите?! — мало не крикнув старий галерник, але, ховаючи гнівний вогонь у зіницях, звернувся до своїх із удаваним спокоєм порадив:

— Пізно зараз говорити. Переночуємо, відпочинемо. Порадимось, а завтра побачимо, що і як.

Старшина вже зникла в сутінках, а колишні галерники все стояли, розгублені і обурені таким безсоромним ставленням до них. Мовчали. Тільки старий галерник з оселедцем сивим, як жмут ковилю, щось впівголоса буркнув крізь зуби і смачно сплюнув.

— Чого ви тут очікуєте, панове? — зупинився біля них Бородавка.

— А де нам йти, коли й притулку немає, - похмуро кинув хтось.

— Якщо правди шукати, так її тут не чути, — додав інший і вилаявся.

— Як-то? — здивувався Бородавка. — Та в чому річ? Що трапилося?

— А таке… Краще б і не повертатися, і не бачити, і не чути, — гірко всміхнувся сивий козак. — Раніш тут такого не було.

І коротенько розповів їх розмову з Ничипоренком і Бурдилом.

— Ах, сучі сини, — спалахнув Бородавка. — Ні, не сучі, бо не можна ображати собаку таким словом. Гадючі вони сини — от що! Та не буде ж воно по-їхньому! Ні! Зачекайте: скільки вас тут? Близько сотні? Половину я заберу до свого куреня. Бо я тут зимуватиму в залозі, тому й мій курінь сьогодні вже почали відбудовувати. Оці колоди, що навезли будувати церкву, я собі забрав. Завтра всі мої козаки до роботи стануть. Ну, а всіх інших… Тане турбуйтеся, панове! Є ще багато чесних козаків, що мають і хати, і сумління. Всім місце знайдемо. Пішли! — рішуче додав Бородавка і разом із усіма рушив до вогнища і до наметів, де ночували його козаки.

Бородавка дотримав свого слова. Зранку обійшов він чимало гречкосіїв і своїх друзів і швидко улаштував справи своїх підзахисних.

— Дулю тепер гадючим виплодкам, — приказував він, з насолодою уявляючи собі лють і обурення старшини, коли вони побачать, що галерники і каменярники вже улаштовані і нічого не відроблятимуть їм за визволення, крім допомоги нa будуванні куреня та на ланах старанних гречкосіїв.

Туркені й татарки ночували на гетьманському байдаку. Там були каюти і трюм, де можна було вкритися від дощу й негоди.

Невесело було їм цього вечора. Вони прийшли з країни, де рабство глибоко вкоренилося у свiдомicть людей і вважалося за щось звичайне і цілком природне, але холодний і пустинний острів, згарище, де немає притулку, туман, вогкість та буйна галаслива юрба на майдані пригнобила їх.

— А завтра? Що буде завтра? — питала себе кожна з них і не знаходила відповіді.

І безпорадно, роковано хилилися чорнокосі голови з тонкими горбатими носами і оксамитовими газелячими очима під глибокими тінями вій.

Сутеніло. Дніпро запарував прозорим туманом. Оранжерейною теплінню наситилося вогке опаловотьмяне повітря. Пахло гнилим листям, грибами, землею. Золотими пушинками блимали у тумані вогнища козацького табору. Це кухарі варили вечерю.

Медже сиділа на звичному місці, на кормі, біля стерна. Завтра повезуть її, відірвуть навіть від цього байдака, до якого трохи звикла вона за шість тижнів неволі.

Прийшов Максим з торбою хліба козацького. Довго вовтузився десь під лавою, щось ховав, пересував, потім узяв кобзу і сів біля Медже, тихенько торкаючи струни. Вони відгукнулися лагідно і тоскно, наче проказували щось тепле й сердечне. І Медже мимоволі зітхнула. Вона хотіла подякувати Максимові за турботи і ласку, але сором'язливість мусульманської жінки заважала порушити тишу, і вона чекала його слів і тремтіла від думки, що завтра звикне й він і більш не зустрінеться їй ніколи.

За півтора місяця Медже почала розуміти козаків. Пригадала слова, які чула вона від Горпини, дещо вивчила, і цього вистачило їй для нескладних розмов.

Максим довго мовчав, потім звернувся до Медже:

— Ну, як з тобою, молодичко? Кому ти припала?

Медже знизала плечима.

— Не знай… Завтра, казав Свиридович, надішлють нас далеко… А тебе?

— Теж, молодичко, не знаю. Нетязі багато шляхів. У звіра є барліг, а в козака…

Вона не зрозуміла його і, зсунувши брови, замислилась.

— А де твій аул? — спитала вона нарешті.

Максим тихенько свиснув.

— Еге, молодичко! Туди мені заказано путі. Щоб визнали за козака, треба ще три роки десь поневірятись, бо якщо спіймають, — повернуть до пана судом… Піду десь до старшини зимувати або до гніздюка-гречкосія. Відмовити вони не можуть, бо козак, за звичаєм, не жене козака, тільки роботою замучить, собака. І сперечатися не можна, щоб не зрадив. А напровесні — знов на Січ… А там, мо, якийсь похід трапиться… Тоді шабля мене прогодує. А що, може, й до кобзарів пристану у поводирі. Вони свій цех мають у Києві. Підучусь, пісень багато вивчу, тоді й сам колись закобзарюю.

Межде знов не зрозуміла його, але серцем вловила, що нема в нього притулку на цілому світі, і знов тихе зітхання вирвалося у неї з грудей.

— А ханум[151] у тебе є? — спитала вона з зусиллям.

Оце татарське слово знав Maксим добре, бо козаки весь час, жартуючи, тлумачили татаркам, що він бабій, і перекрутили по-татарському його прізвище на Ханумця.

— Нема, — щиро і просто відповів він.

Медже співчутливо хитнула головою.

— У Тимка нема ханум. У Терешка — нема… У Савка… І в тебе теж нема? Невже ваш аллах не дозволяє ханум?

— Чом не дозволяє!.. Тільки не можна нашим бабам жити на Січі. А в бідної людини нема хатини… саклі, - виправив він сам себе, щоб вона зрозуміла.

— А ти візьми землю, — щиро порадила Медже. — Он скільки, — широко розвела вона руками. — І саклю зроби. І ханум візьми. Купи нашу татарку. Наші — якші. Хороші, - стиха пояснила вона, пригадавши потрібне слово.

І раптом болісно скривилася, понурила голову.

І Максим зрозумів.