Чуття і чутливість - Джейн Остін

Його голос урвався, він поквапливо підвівся і кілька разів пройшовся кімнатою. Елінор, зворушена його відвертістю, а ще більше — його душевним сум’яттям, не могла вимовити ані слова. Він побачив її сповнений співчуття погляд, підійшов до неї, узяв її руку, потиснув, а потім поцілував із вдячною пошаною. Через дві-три хвилини він оволодів собою і вів далі вже спокійно:

— Після цих тяжких днів минуло майже три роки, перш ніж я повернувся до Англії. Ледве приїхавши, я відразу, певна річ, спробував її розшукати. Але пошуки ці були так само марними, як і сумними. Я зміг знайти тільки першого її спокусника, і були всі підстави побоюватися, що, розлучившись з ним, вона лише ще більше поринула в гріховне життя. Встановлене їй згідно із законом утримання зовсім не відповідало її приданому і було дуже недостатнім для забезпеченого існування, а від брата я дізнався, що за кілька місяців до мого приїзду право на отримання цих грошей було передано іншій особі. Він вважав, — і без жодного докору сумління, — що її марнотратство і спричинене ним лихо примусили її відмовитися від невеликого, але постійного доходу, заради одноразового отримання необхідної їй у ту хвилину суми. Врешті-решт, коли я пробув у Англії понад півроку, я все ж таки відшукав її. Співчуття до колишнього мого слуги, для якого після мого від’їзду настали чорні дні, привело мене до в’язниці, куди його помістили як неспроможного боржника; і ось там я побачив мою нещасну сестру, ув’язнену за таке саме порушення закону. Як вона змінилася, як зів’яла, змучена всіма стражданнями, які тільки можна уявити! Мені було несила повірити, що виснажена хвора жінка переді мною була колись тією чарівною, що пашіла здоров’ям, красунею, яку я обожнював. Що я пережив, побачивши її… але навіщо ранити ваші почуття таким описом? Я й так уже завдав вам печалі. І те, що вона, здавалося, була в останній стадії сухот, послужило… так, у такому становищі це послужило єдиною утіхою для мене. Життя вже не могло дати їй нічого, окрім можливості гідно приготуватися до смерті. І цю можливість воно їй дало. Я помістив її в зручне помешкання, де її найліпшим чином доглядали, і відвідував її щодня протягом решти її короткого життя. Я був з нею в її останні хвилини.

Він знову замовк, щоб погамувати хвилювання, і Елінор сповненим жалю вигуком продемонструвала своє співчуття до долі його бідної кузини.

— Сподіваюся, вашу сестру не образить, — сказав він потім, — що я знайшов схожість між нею і моєю нещасною зганьбленою родичкою. Їхні долі не можуть бути однаковими, і коли б ніжна від природи натура однієї знайшла опору в більш твердому характері або більш щасливому шлюбі, вона могла б стати такою ж, якою, як ви побачите з часом, стане інша. Але до чого я все це кажу? Завдав вам жалю без жодної потреби. О, міс Дешвуд! Подібні спогади… яких я не торкався ось уже чотирнадцять років… до них небезпечно повертатися! Я постараюся не відволікатися і зосереджуся на найважливішому. Вона довірила моїм турботам своє єдине дитя, малятко-дівчинку, плід її першого гріха, якій тоді було три роки. Вона любила дочку і не розлучалася з нею. Для мене це було дорогим, священним дорученням, і з радістю я виконав би його повною мірою, сам стежачи за її вихованням, якби моє становище це дозволяло. Але я не мав ані сім’ї, ані домівки, і тому я віддав маленьку Елізу до пансіону. Я відвідував її там, коли міг, а після смерті мого брата близько п’яти років тому, коли родинний маєток перейшов до мене, вона часто гостювала в мене в Делафорді. Я називав її своєю далекою родичкою, але мені добре відомо, що мене підозрюють в куди більш близькій з нею спорідненості. Три роки тому — їй тоді ледве виповнилося чотирнадцять років — я узяв її з пансіону і доручив турботам вельми поважної пані, що мешкає в Дорсетширі і виховує іще трьох-чотирьох дівчаток приблизно того ж віку. Два роки у мене були всі підстави бути задоволеним її перебуванням там. Але в лютому, майже рік тому, вона раптово зникла. Я дозволив їй — необачно, як показали подальші події — на її настійливе прохання, поїхати погостювати в Баті у подруги, яка доглядала там хворого батька. Я знав його як чудову людину і був доброї думки про його дочку — кращої, ніж вона заслуговувала, оскільки ця дівчина з непохитною і безрозсудною упертістю відмовчувалася і відмовлялася сказати хоча б щось, знаючи, зрозуміло, все. Її батько, людина вельми порядна, але не дуже кмітлива, як на мене, дійсно ні про що не підозрював, тому що рідко покидав будинок, і дівчата гуляли містом одні і заводили знайомства, які хотіли. Він навіть намагався переконати мене, як свято вірив сам, що його дочка не була ні в що утаємничена. Коротше кажучи, мені пощастило дізнатися тільки про те, що вона виїхала невідомо куди, про інше ж вісім місяців я міг лише робити припущення. Можете собі уявити, про що я думав, чого боявся і як страждав.

— Боже милосердний! — скрикнула Елінор. — Невже це… невже Віллоубі?

— Перша звістка про неї, — продовжував полковник, — прийшла минулого жовтня. Її лист мені переслали з Делафорда, і я отримав його того самого ранку, коли ми мали намір відвідати Вайтвелл. У цьому полягала причина мого раптового від’їзду з Бартона — від’їзду, який, поза сумнівом, здався усім вкрай дивним, а декого, боюся, і образив. Містер Віллоубі, вважаю, і не підозрював, коли кожний його погляд засуджував мене за нечемність, з якою я зірвав пікнік, що мені необхідно було поспішати на допомогу тій, кого він знедолив і вкинув у прірву? Та коли він і знав би це — що змінилося б? Чи згасла б його веселість? Чи перестав би він знаходити втіху в усмішках вашої сестри? Ні. Адже він уже вчинив те, на що не здатна жодна людина, серце якої відкрите співчуттю. Він кинув дівчину, чию юність і невинність погубив, в найвідчайдушнішому становищі — без помешкання, без допомоги, без друзів, приховавши від неї навіть свою адресу! Він поїхав, обіцяючи повернутися. Але не повернувся, не