Тема для медитації - Леонід Григорович Кононович
У вихідні він сів на електричку й поїхав до Києва. Там на околиці ув обшарпаному багатоповерховому будинку мешкав старий поет, з яким він колись познайомився на вокзалі. Вони сиділи у квартирі, де не було нічого, крім стільців і розкладачки, пили дешеве вино і балакали про все на світі. Час від часу старий нахилявся вперед і, дивлячись йому простісінько у вічі, хрипів зірваним дихавчаним голосом: «Ти знаєш, хто це перед тобою сидить?» І врочисто піднявши руку, заплющивши очі від захоплення, сам же ж і відповідав: «Це — великий український поет...» — ну, а далі, звичайно ж, називав своє прізвище. Юр питався, що чутно на білому світі, але поет безнадійно махав рукою: «Клямка, мій друже, клямка... порядні люди сидять у тюрмах, — одна тільки наволоч гуляє на свободі!» Вони випили ще по шклянці, й поет почав читати вірші.
Cолоденький людолове,
ти всміхаєшся мов цап!
Ну, а сам руками в крові
по душі все цап та цап.
Він сидів, заплющивши очі, й мовчав. Ці неначебто прості рядки були напоєні такою ненавистю, що в нього аж мурашки ходили по спині од захвату.
Ти підхід шукав найкращий,
але ти забув, глевтяк,
що душа моя — не ящик,
де ти звик гребти сміття!
Він сидів і згадував той кабінет на Володимирській, і заґратоване вікно, в яке ллялося сонячне світло, і насмішкувате обличчя Лимаря, який дивився на нього, мов на комаху, яку можна розчавити в однісінький мент, — а поет хрипів і хрипів, рубаючи долонею повітря:
Ех, знайти б тобі весельце,
що несе мене вперед...
Можеш вирвать квітку серця,
та мовчатиме поет!
Жди, чекай... Він заговорить,
пісню випустить з грудей,
в час, коли все небо в зорях,
а земля — в зірках очей![8]
Я не розколовся, думав Юр. Я не заговорив. Я не сказав їм ані однісінького слова, яке можна було б використати проти інших людей. Але ці людолови зробили мене зрадником, і тепер я не відмиюся від цього тавра до кінця свого життя... Навіть якби йому якимось дивом пощастило зустрітися з Леляною, — що він сказав би на своє виправдання? Що це була тонко розрахована провокація, котра мала на меті прикрити справжнього сексота? Що слідчий спланував усе наперед: вивів його з кабінету якраз тоді, коли її вели на допит, і дружньо поплескав його по плечу, щоб вона побачила це і зробила висновок, що він — провокатор? Він знав, з якою погордою, недовірою і насилу прихованою зневагою ставляться дисиденти до кожного, хто не був у політичних таборах; знав, що Леляна йому не повірить — хоча б тому що вона з гідністю витримала всі випробування, пройшла ізолятори, пересилки і політичну зону, а він, здоровий накачаний бичок, у цей час гуляв на свободі; знав, що вона згадує його з презирством та огидою, яку він побачив того дня у її очах, — і коли він уявляв собі усе це, то починав скреготіти зубами і лаятися від глибокої, чорної безвиходи... А заразом щось підказувало йому, що в усій цій історії він повівся не так, як слід було б поводитися порядній людині. Він довго мізкував над цим, але так і не зміг дійти якогось чіткого і прийнятного для себе висновку. Так чи йнак, а щось його підсвідомо гризло, і сумління підказувало, що з цієї ситуації він міг вийти не втративши свого доброго імени.
Пополудні він повертався додому. Вистрибнувши на остатній зупинці з вісімнадцятого тролейбуса, він підтяг замок своєї куртки і, згорбившись, почвалав до підземного переходу. Було холодно. Зближалися празники, і на кам’яницях у глибині майдану висіли портрети вождів. Згори видно було, як довготелеса фігура в дешевій синтетичній куртці незграбно чимчикує через майдан і раз по разу озирається назад, кумедно вивертаючи голову. Вона віддалялася, однак портрети не меншали, — витаючи у холодному сивому просторі, немов безплотні духи зла, вони знай зростали і зростали, аж в якийсь момент Юрові здалося, ніби вони затулили собою ввесь білий світ і відомий їм кожен його крок і кожнісінька думка, навіть іще й не висловлена. Він мерзлякувато повів плечима й підняв голову. На тому боці Хрещатика бовваніла велетенська скульптурна композиція. Це були камінні люди,