Землянка - Віктор Семенович Близнюк

Ще одна мить — і раптово пройшло засліплення. Тверда земля під ногами. Батько… Ковта, ніяк не проковтне твердий клубок. Котиться борозенкою горошинка, кап — Вовці на руку. Пекуча… Лице у батька біле-біле, просвітлене. Не відпускає Вовку, судорожно обмацує тоненьку хлопчачу шию, плечі, ніби не вірить: син чи не син? З-під батькового ліктя Вовка побачив: бліндаж, Лесь… Яшка… роти аж до вух… усміхаються.

— Хлопці, женіть кози в село. Ми з батьком навпрошки.

Хіба можна було сказати в обід, що вітер стягне надвечір млисту поволоку з неба, вляжеться курява по ярах та байраках, проясніють, чітко окресляться далі?.. Сонцем, васильковою тишею зустрічав інгульський степ батька з сином. За піщаними сугірками, за овечими шапками бліндажів та окопів залягали голубі тіні. Вовка ступав широко, намагався йти в ногу з батьком, а Троян поспішав, з жадобою вдивлявся в такі знайомі, дорогі, як саме дитинство, місця. Ось ховрашина балка, дорога пнеться вгору, на перевал, а там… а там — і рідне село — мов на долоні.

Ще тоді, як батько ліпив цигарку, Вовка помітив, що один рукав гімнастьорки заправлений під солдатський ремінь. Та чомусь забував про це і кілька разів хапався ненароком за сплющений манжет — так хотілося йому пройтися з батьком за руку! Він був щасливий, він туркотів без упину:

— А я, тату, дивлюсь, дивлюсь — ніяк не впізнаю. І голос той, наче уві сні мене кликали: «Во-о-вко», а лице щось не те… У вас на портреті вуса…

— Не повезло мені з вусами, жучок. В одному бою обсмалило — знов відпустив. Потім німці обчикрижили. Так без вусів і потрапив до своїх. І не дивно, що ти не пізнав попервах — листочок був, це дотепер вигнався, як дубок. Забавніше те, що й дехто з давніх приятелів довго розпізнавав мене. Мовляв, як без вусів — то не Троян, — батько усміхнувся, брови його розпушились пшеничними колосками. — Нічого! Ми ще заведемо козацькі! Правда, сину?

Під вечірнім сонцем горіла ковила на узвишшях, горіла тихим малиновим полум’ям. Сухий пирій полускував під ногами. Десь позаду, в широкій балці, мекало Вовчине стадо, наче жалкувало за своїм хазяїном. А Вовка з батьком розмашисто йшли толокою. На батькових грудях подзенькували новенькі п’ятачки медалей. Вовка аж наперед забіг, щоб краще додивитись, які то відзнаки. І раптом вишнево зблиснув йому прапорець.

— Тату… це той, що ми послали?

— Той, сину, орден. Він та ще добре слово наших людей повернули мене сюди.

Батько зупинився. Поставив на траву сундучок, зняв зірчастий картуз, глянув примружено в далеч, де червоно сідало сонце.

— Дома, — вдихнув на повні груди степового повітря. — Як тут добре! Аж захмелів я від духу землі!

Сьогодні Вовка озброївся не батогом, а школярською сумкою.

Хай сушиться батіг на кілку. Хай висить під вікном нової хати. Зараз він ні до чого. Як та коса степовику, що вже обмолотив хліб.

Повагом, не кваплячись іде Вовка селом. Та й куди поспішати? До першого дзвінка гай-гай скільки часу. Звик пастушок вставати раненько. Прокинеться сонце — а він у степу. І довга доріжка за ним — то кози обтрусили росу.

Дивно, незвично Вовці. Повна воля тобі! Хочеш — іди нагору до школи. Хочеш — звертай до Інгулу, постій над широким плином ріки. Ніяких хвостів за тобою.

Петляє вуличка. У дворах, мов гуси, що збились на ночівлю докупи, дрімає охололе каміння. — Прокльовує земляну шкаралупу, до світла пнеться розбудоване село.

Вовка прямує в степ. Снує павутиння бабине літо. Білі китиці розвішує на сухих бур’янах. А он і школа. Під очеретяним капелюхом. Широко відкритими очима задивилась вона на далекі кургани. Кришталеве небо, повітря — як джерельна вода. Пий — не нап’єшся… А хто ж то випередив Вовку? Вже біля самої школи. Олесь? Ні, хтось кругленький, натоптаний. А-а-а, Оврам Диня!

Вовка наздогнав старого.

— Доброго ранку, діду.

— Доброго ранку, Волошко.

Диня скидається на древнього лірника. Босий. Біла полотняна сорочка, білі полотняні штани, підв’язані очкуром, білим грибком — лисина. Через плече — ціпок, на ньому торба і рогозяні постоли.

— Куди зібралися, діду?

— У світ. Відважився-таки. Синів провідаю. На Донбас подамся, а тоді на курську землю. Поклонюсь могилам.

— І я б з вами…

— Е, ні! — беззубим ротом усміхається Диня. — Тобі до живих. Тобі до науки. А мене карга покликала.

— Щасти вам, діду, в дорозі.

— Щасти й тобі, сину. Може, коли пісню складеш (а в тебе — Диня не збреше — душа співуча), то й про діда словечко встав… Бувай!

І розійшлись їхні стежки.

Одного повела степова дорога до тих, хто пішов із життя.

Другого — до тих, хто тільки починав його. Хто виходив на тривожні, розтовчені війною шляхи.

Прокидався омитий росами степ. Ранішнє сонце забрело по шию в Інгул і пило, цідило м’ятну, вистуджену за ніч воду.