Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

каже дружині. Він наївно думає, що як укриє перед нею свої думки, то збереже тим її спокій — і оце во ім'я того спокою мовчить. Він і не підозрює, що його нервовий неспокій, його гарячкове тремтіння відчуває насамперед вона, дружина, і, раз відчувши, вже втрачає спокій. І привернути їй того спокою вже нічим не можна. Як жінка казала, вона мусить весь час слухати, чи не дзвенить військова сурма на сигнал вимаршу, чи не гримлять полкові литаври. Хвилька спокою, хвилька життя — а там знов похід, знов сердечна тривога, знов виглядання, чи не несуть на червоній китайці холодного трупа. Так пройшло немало часу.

І, переїжджаючи сюди, знала матушка, що ця висилка — це ще не останній етап, що знов прийде якась ідея, заволодіє Кралевичем, забере всю його мисль, всю його душу — і знову нові переносний, нове скитання. Але думала, що все ж потриває хоч трохи ця перерва, цей антракт між двома актами вигнання. І от тепер бачила, що антракт був дуже маленький, що вже назріває щось нове. З завмиранням серця стежила за оцими візитами печеніжинського гуцула, з тривогою відмічала, що вони стають все частішими й довшими, балачки все завзятішими. Підслуховувати собі би не дозволила, але схвильованість голосів обох бесідників проникала й крізь стіну і непокоїла, турбувала.

Коли Марта, одвічна Марта, вже не служниця, а член сім'ї, розповідала, як приходила жінка оцього гуцула, думаючи, що її чоловік ходить до сапогівської попаді, усміхнулася матушка гірко. Отже, там десь є друга така приречена істота. Теж дивиться тужними очима в темінь ночі — а куди ж то він пішов? А чого він так часто ходить? А чого він так подовгу буває? Ой, щось віщує моє серце, що не перед добром…

Покликати б її, ту гуцулку, поплакати б разом над тією недолею, що готують їм їхні чоловіки. Та й порадитися — може, що і вигадали б?

І матушка рішила перевести це в життя. Сказала раз Олексі:

— Ходите, ходите самі до нас. Хоч би коли дружину свою привели.

Олекса похмурнів.

— А що би вна ту робила?

— Маєш! А ви що робите? Ви собі балакаєте з єгомостем, а ми би з нею поговорили.

— Що має баба з вами говорити?

Матушка силувано засміялася:

— Адже ви находите щось говорити з єгомостем, а ми би вже з нею якось ізнайшли…

Олекса нічого на це не відповів. Але в той день, коли йшов додому, думав про те. Йому жаль було жінки. Все ж от він, Олекса, має моральний відпочинок, прийшовши сюди, побалакавши з єгомостем. А вона? Все сама, все сама…

І не скаржиться, і не нарікає… Може б, дійсно привести й її до Сапогова? Нехай би побула межи гарними людьми, трохи б розвеселилася, бо щось вона дуже смутна останніми часами.

Чим більше думав, тим більше переконувався, що варто так зробити — тому передав жінці запрошення сапогівської їмості.

Єлена злякалася. Їмость… Її, просту гуцулку, хоче бачити їмость. Навіщо?… В якій потребі?…

Коли печеніжинська їмость кликала кого з гуцулок, то се розшифровувалося дуже просто: або покладків треба, або полотна, або ще чогось іншого. Невже сапогівська їмость хоче, аби їй носили покладки аж з Печеніжина?

«Мабіть же, що ні. А як ні, то чого ж їй треба? З Олексов шос ізробили, дане йке му там дали, ци єк, бо ходит замислений, все про щось думає. Вже й до господарства не такий, іще кудись ходит, хлопці до нього якісь з'являютси. Та все потихеньку балакают, та все так, аби я не чула — ой…

Насувається щось страшне, невмолиме… А тут іще їмость… Чи вона Єлені щось порадить? Чи врятує?… А може? А може ж, таки порадить як розумна людина… Вони ж учені, вони Вангеліє читають… Прийти би отак, заплакати, впасти до ніг — може, змилостивиться, може, відверне чари, дасть який привіт».

І на превелике диво Олекси, Єлена згодилася піти до Сапогова. Олекса думав, що доведеться намовляти, мало не силоміць тягти — а воно…

У першу ж неділю, «вівберавшиси, скільки достатки затє–кали», вирушили супруги. Олекса чомусь був надзвичайно веселий. Жартував, що от вони, мов справжні які пани, ідуть у гості до сапогівського священика.

— Лиш чо ви, пані, не бриков їдете, а такой піхотов? А де ж ваші коні та й карети?

— А чімунь ти на коні та на брики не надбав? Я бих їздила.

Єлена віджартовувалася, а у самої неспокійно було на серці. І куди це вона йде? Пощо згодилася? Як увійти до попівської хати? Як сісти? Як говорити? Ой!..

А може, Олекса зле вчув, може, її й не просили зовсім. Прийде — а її кутюгами натравлють. «Такий чоловик, скажут, прибичувавси, що не знаємо, єк го спекатиси, а ту щє й ти…» Зайшли до церкви. Служба вже була під кінець, усім помітно, що прийшли нові люди саме тоді, як уже топірці розбирають… Несвойско якос… Чужа церква, чужі люди… Єлені здається, що всі на неї зглядаються, всі шепочуть: «Ов… дивиси… Прийшла до єгомоська у гоські… А унучі єкі… А кептар охоблений…»

Стояла як на голках і каялася, дуже каялася, що дала себе переконати й пішла.

По службі отець Кралевич загаявся щось із гуцулами. То ж неділя, всякі є оруди до ксьондза в неділю. Олекса з жінкою стояли й чекали. Олексі то ніби нічого, а Єлена вся тремтить, їй здається, що люди вже сміються. Мабуть, хтось сказав їмості, бо вона бистрою ходою, майже бігом, вийшла на царинку.

— Добридень, добридень!.. Се дуже добре, що ви прийшли. Я давно вже казала вашому чоловікові, щоби й вас привів. Мабуть… видев, вам скучно дома самій, правда? Прошу