Мальви - Роман Іванович Іваничук

Темні очі Іслама сховались під повіками, ніби хотіли приховати радість перед Тугаєм.

— Сеферу Газі, — сказав він, — рано ще думати про старечий спочинок. Він повернувся в Бахчисарай як найблагородніший радник хана, вповноважений і довірений ага.

На мить розплющилися очі в старця, і знову стулилися повіки, Сефер-ага поклонився ханові.

Іслам-Гірей відповів агаликові теж поклоном. Йому хотілося обняти старого, але поруч стояв напускно гордовитий Тугай-бей — не можна було давати волю почуттям. А в голові загасали знову ті самі думки, що колись: чи не хитріший Тугай від злобних Ширінів, які хотіли взяти хана силою? І чому саме сьогодні зважився приїхати з Сефером у Бахчисарай?

— Хане, — промовив Тугай-бей, не міняючи крицевого тону голосу, — до тебе йдуть посли з Запорожжя. Сіпнувся хан, ця вістка була надто несподіваною.

— Посли з Запорожжя? Від короля лядського йдуть? Чи не здогадався Ляхистан упоминки платити? Посміхнувся Тугай-бей краєчками уст. Сказав:

— До тебе йде сам гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький, який не визнав себе підданим Ляхистану. Ми зустрічалися з ним учора на Перекопі. Я знаю його здавна. Це великого розуму і завзяття полководець. Він хоче розпочати війну з ляхами і йде в тебе просити допомоги. Воля твоя. Але відмовлятися не варто. Тільки обережно треба з ним. Він хитрий, як лис, і звинний, мов змія. І гордий. Від мене, колишнього друга, відмовився брати фураж і баранів. Не хоче він теж зупинятися в Біюк-яшлаві, нашому посольському стані. Знайомих має на Ермене-маале151.

Хан сів на міндер, оперся ліктем на подушку. Довго мовчав.

— Зостанься в Бахчисараї на кілька днів, Тугаю, — сказав нарешті.

— Залишуся, хане, — м'якше, ніж будь-коли, промовив Тугай-бей. — Вибирався я було на козаків цієї весни: паде худоба, чахнуть коні, знову голод у Ногайських степах. А тепер я готов із своєю ордою піти позаду козаків. Виграє Хмельницький з нашою допомогою — високий польський ясир приведемо, програють козаки — з них візьму живу данину.

— Хай благословить наші наміри аллах, — мовив хан. — Сефере, — звернувся він до аталика. — Накажи пригощати козацьких послів як гостей вельмишановних.

...В кінці березіля на вершині Топ-кая зупинилось кілька десятків вершників на легких аргамаках — в атласних жупанах, в шапках із червоними шликами.

Попереду загону стали три комонні: богатирського росту довговусий козак у суконному кунтуші, в хутряній шапці з двома буйними перами посередині — втікач від шляхетської розправи гетьман Війська Запорозького Зіновій-Богдан Хмельницький. Справа — старший віком від гетьмана — кропивенський полковник Филон Джеджалій, зліва — юнак у білій свиті, Тиміш Хмельниченко.

Гетьман мовчав. Филон Джеджалій позирав на Хмеля і не порушував його задуми. Може, він пробігає в думках свій шлях від дитинства в Жовкві й Олеському замку, від понурих стін єзуїтської колегії у Львові, від Дюнкерка, від турецької неволі — до гетьманської булави, і думає, як умоцнитись, щоб певною була майбутня перемога в боях з ляхами. Знає Хмель, на кого опертися: трактував уже з путивльським воєводою Плещеєвим і севським воєводою Леонтьєвим, а ті цареві Олексієві Михайловичу листи послали, бажання Хмельницького переказуючи. Буде опора в російських братів, думає Джеджалій, стане за нами православний світ. Збудеться це, бо одвічне наше приятельство, скріплене кров'ю у многих війнах і останній — азовській. А сюди прийшов Хмельницький з сином, щоб тил забезпечити... І тяжко йому трактувати з відвічним ворогом.

— Погляньте, — показав гетьман униз нагайкою. — Ще раз погляньте і подумайте, братове, щоб потім не було нарікань і каверз. Там унизу, бачите, лежить гадючник — Бахчисарай. За камінними стінами, оповитими хмелем і павутицею, живуть люди, які не раз топтали нашу стражденну землю. Збіглись вони сюди, в цей яр, докупи, наче ті жуки на лайно, і весь час чекають нагоди розповзтися по світу, щоб нищити, жерти, роз'їдати, тягнути чуже добро і неповинних людей сюди, у своє лігво, їм все одно, на кого йти... Погляньте тепер сюди, ближче. Ось тут, під нами, загороджений високим чотирикутним муром, обсаджений зеленими тополями стогне невольничий ринок. На такому ринку продавали колись мене. Чуєте: зойки, плач... Там торгують нашими братами і сестрами. А ми йдемо в це осине гніздо, щоб забезпечити собі тил, щоб не вдарили поганці в наші спини, коли ми двигнемо на ляхів. Ідемо просити в них кінноти, бо в нас мало, а на волах далеко ляхів не поженеш. І стискати мусимо нашу лють і біль у жменях, і кланятись мусимо ворогам нашим відвічним. Тож прошу ще раз, братове, кажіть своє останнє слово. Я мовив про свій намір руським воєводам.

— Веди, батьку, до хана! — відповіли козаки гуртом. Вірменська вулиця скрутилася розімлілим на сонці вужем по схилі напроти ханського палацу. Здивувалася, заметушилася, побачивши незвичайних гостей, заскреготала завісами склепових віконниць — винесли крам войлочники, зброярі, башмачники, винарі, загармидили, набиваючись своїм товаром. Збіглися сюди купці, що гостювали в хана: голоколінні венеціанці, метушливі греки, бородаті московіти; виповзли в чорних сутанах польські єзуїти — члени кримської єзуїтської колегії, що примістилась недавно на вірменській вулиці.

«О боже правий! — жахнувся Хмельницький згадавши своє навчання у Львівській єзуїтській колегії. — Де ви тільки не розпустили своїх щупалець! І тут, серед вас, мені можливо, доведеться залишити свого сина... Що ви зробите з ним, коли я розпочну війну з ляхами? Та коли треба буде — і цю дитину віддам на заклання, але ще покусаєте ви пальці, ханжі чорносутанні. Не хотіли ваші собраття дозволити королеві йти війною на Крим — я з Кримом на вас піду. І ви ще проклянете лядських вельмож за те, що зневажили вони мене».

Другого ж дня до ханського палацу відправився полковник Джеджалій. Його гостинно прийняв Сефер Газі-ага, але аудієнції у хана не призначив. Повернувся полковник у супроводі слуг, які принесли харчі й фураж. На другий день повторилося те ж саме, хмурнішав гетьман, а навколо нього звивалися весь час ханські придворні та все вимагали подарунків.

Шість разів доповідав Филон Джеджалій про приїзд козацького посольства, шість разів супроводжували його ханські слуги з мізерними дарами. Аж на сьомий день аяк-капу152 сам прибув на квартиру до Хмельницького і сповістив: хан чекає Іхмеліскі-агу сьогодні у посольському залі.

Перед обідом