Не плач, кохана! - Нік Ремені
Щоб ноги її погладшали, покруглішала дупа, щоб можна було сказати: взяв у руки — маєш річ.
Охоронці не дають нам насолодитися хвилинами прощання. Вони показують на годинник: завдання понад усе. За нього з них спитають.
Я кажу Клаві на прощання:
— До скорої зустрічі на волі!
* * *Проводжати мене додому прийшов Чуб разом з Гульнарою. Вона тягнулася за ним, як голка за ниткою. Ні на крок не відставала від Івана. Я був приємно вражений його новим одягом. Він був взутий у чорні, начищені до блиску туфлі, на ньому добре сидів світлий костюм, підкреслюючи його жилаву, худу фігуру.
Голову його вкривало чорне жорстке волосся. Він раз у раз пригладжував непокірну шевелюру. І, видно, пишався нею.
Він передав мені пакет.
Взяв його в руки і здивувався:
— Він нічого не важить.
Ці слова приємно здивували Івана. Він сказав:
— Передай Іришці. І їй на шапку вистачить, і дітям, і онукам.
— Що це таке?
— Шкурки ондатри. Сам наловив капканом.
— Хороший подарунок. Нічого не скажеш. І везти буде легко, і дефіцитний товар. У нас ондатрові шапки вдень з вогнем ні в магазині, ні на базарі не знайдеш.
— Обіцяй мені, що як тільки повернешся на батьківщину, відразу поїдеш у Миргород. Поклонишся за мене місту, Іришці, дітям і онукам. Скажи, що тут я знайшов собі підтримку і опору.
Іван взяв за плечі й міцно пригорнув до себе Гульнару. Маленька смуглява жінка з круглим обличчям покірно пригорнулася до високого худого Івана. Запевнила мене:
— Передай у Миргород, що ми тут не пропадемо.
Іван усміхнувся:
— З такою бойовою, вже перевіреною подругою мені самі грізні випробування не страшні.
— Обов'язково поїду в Миргород. Передам.
— Ти скажи Іришці, що не встиг шкурки вичинити. Нехай попросить хорошого майстра. Обов'язково хорошого. Не дай Бог, попаде на халтурника. Все хутро зіпсує.
Маленька кругловида Гульнара підтримала чоловіка:
— Треба обов'язково звертатися до досвідченого майстра.
— Обов'язково, тільки до хорошого, — ще раз наголосив Іван. — Що їдеш без Клави?
Хотів її зачекати, але вона не погодилася. Боїться, щоб мене по новій не пов'язали. На батьківщині мене важче дістати, а тут можуть взяти в будь-який час і звинуватити в смерті Ольвача.
— Вона права. Біжи звідси подалі.
— Поки вона звільниться, влаштуюся на роботу, знайду житло.
— Приїде на все готовеньке, — здогадався Іван.
— Постараюся зробити все, щоб не доставляти їй зайві клопоти.
На прощання Іван міцно обійняв мене:
— Будьте щасливі з Клавою! Більше ніколи сюди не потрапляй. Ти чуєш, Валера.
— Я буду згадувати роки, проведені тут, як велике в моєму житті непорозуміння, як поганий сон. Буду десятою дорогою обходити ситуації, за якими стоїть кримінальний кодекс, і підлих людей.
— Хочу вірити, що ми з тобою тут ніколи не зустрінемося, — сказав Іван.
— А тобі я хочу побажати, щоб ти знайшов тут друге щастя, щоб твоє життя не перетворилася на каторгу.
— Спасибі, друже. Після того, що ми з тобою пережили, мені ніякі труднощі не страшні. Правда, Гульнара?
Жінка ще тісніше притулилася до Івана, впевнено сказала:
— Я в образу його нікому не дам.
19.06.1952 рік
Великому вождю і вчителю радянського народу товаришеві Сталіну Йосипу Віссаріоновичу.
Ми, учасники республіканської наради передовиків сільського господарства Радянської України, як і весь український радянський народ, шлемо великому вождю і вчителю радянського народу свій палкий, сердечний привіт і свої найкращі побажання доброго здоров'я на благо нашої квітучої Батьківщини і всього прогресивного людства, що веде боротьбу за мир у всьому світі.
Газета «Правда» від 5 квітня 1952 року Глава 8. На воліДавно не робив записів. Не було можливості займатися ними в дорозі. Тепер вдома. Можу згадати, як доїхав.
Ми проїжджали Урал, поїзд мчав мене в європейську частину Росії. Табір залишився позаду. Я радів і просив Бога, щоб ніколи туди не повернутися. Навіщо мені багата, красива, неосяжна країна? У мене є своя Україна, де знаходиться мій дім, мої батьки і друзі,
