Fata morgana (збірник) - Михайло Михайлович Коцюбинський

– Ти звідки взявся тут? – скрикнув Яким.

– Та хазяїн послали мене по ваші сани. Ще й казали і сю ялинку відвезти до пана… Василько обламався учора, збивсь з дороги і ледве добився до нас уночі.

– То Василько живий?! – скрикнули разом Яким і Олена.

– Та вже ж живий… Оце недавно поїхали вдвох з нашим Омельком додому.

– Чи ти не брешеш?!

– Хіба ж я пес – брехати! – образився Петро.

– Слава тобі, Господи! – зраділи бідолашні. – Слава тобі, Господи, що він живий!

Петро взяв ялинку на свої сани, а поламані сани примостили на Якимових. Яким вйокав на коні, поспішаючи додому.

Василько вже був дома. Яким та Олена плакали з радощів, обіймаючи Василька.

– Ми вже думали, що не побачимо тебе, – казали вони.

А Василько весело щебетав, оповідаючи свої пригоди в лісі.

21 листопада 1891 р., с. Лопатинці

П’ятизлотник

Оповідання

Посвята моїй любій матері

Смерклося. Рожевий на заході край неба м’яким блиском осявав морозне повітря; останнє світло помершого дня, продершись крізь шибки до хати, ледве-ледве змагалось з сутінями, бо в хаті вже таки добре посутеніло.

Хима, сидячи на ослінчику, підкладала солому у грубку. Веселе полум’я жваво стрибало по соломі, осявало старе, борознами пооране обличчя Химине, плигало по стіні золотим зайчиком. У хаті було тихо: лиш солома тріщала в грубці та цвіркун цвірінькав під полом.

– Старий!..

Тихо.

– Хомо! – голосніше обізвалась Хима.

– Агов!

З-за грубки почулась шамотня.

– Я оце сиджу, – почала Хима, – та й думаю, що в нас борошно минулося… Тільки в нас хліба, що на полиці…

– І я не про що ж думаю… та що ж ти вдієш, коли не вродило… Доведеться пудити… Візьми в жида пуд та й поклади карбованця з сороківкою… А де тії гроші?..

Хима тихенько зітхнула.

І знов стало тихо в хаті. Старі, хоч нарізно, та все про одно думали: свій хліб минувся, а купити ні за що…

«Починається!.. – думав Хома. – Оце він саме починається, той час, коли не стає хліба, нема й заробітків, час журби та горя, коли чоловік хотів би, як муха, зслизнути на зиму, щоб якось перетривати лиху годину».

Щороку сутужно Хомі, щороку не стає свого хліба, а сього року таки зовсім погано… І не дивниця, бо сього року недорід. Поля, звісно, обмаль: шнур під озимину, шнур під ярину, а шнур – толока, в кожній руці по шнурові. Ще як вродить, то потягне хліба до весни, а сього року жито вродило обрідне, ярину град вибив… Змолотив Хома жито, переміряв та й зажурився, аж сумно йому стало та страшно: жита усього було десять мірок… Коли б же хоч тих десять мірок змолоти – усе було б хліба на який там час, а то й на насіння треба лишити, треба і в гамазеї вернути, що винен… І так уже з тим хлібом поводилися обережно, так стереглися, щоб і крихіточка не загинула марно, а не стало… От лежить на полиці останній буханець хліба, а в діжі, де була мука, лиш пилочок біліє насподі, може, змете баба на галушки…

Воно не так страшно без свого хліба, коли б заробіток був! Ба, якби заробіток! А тут, як на лихо, і заробити ніде. Покликали його раз до двора дрова різати, дали за цілий день важкої праці сороківку – і за те спасибі, коли б частіше кликали!.. А хліб же тепер – не дай Господи – дорогий, не знати, чи кусати його, чи дивитись на його…

– А йди вечеряти, старий! – перепинила Хима гіркі Хомині думи і поставила на припічок горщик з гарячою бараболею в лушпинках. Біла пара хмарою звилась над горщиком, а старі, присунувшись близенько до нього, руками вихоплювали гарячу бараболю і, мачаючи в сіль, їли… Запивши вечерю холодною водою з кухлика, Хима та Хома обернулись до образів і почали голосно шептати молитву та важко зітхати, дякуючи Богові за хліб насущний…

Другого дня припало свято – Введення. Хима завилась гарно наміткою, заколола її здоровими шпильками з червоними голівками, взулась у червоні чоботи і подалась за Хомою до церкви на службу Божу.

Золото на образах та на ризах у батюшки, палаючі свічки, синій дим ладану, що виповнює вівтар та хмарою літає по церкві, співи, шептання молитов навкруги – все те робить дивне враження на Химу; вона чує, як її серце м’якне, тане, мов той віск палаючої свічки… Старечі уста непомітно ворушаться, з повного ущерть серця раз у раз вириваються глибокі зітхання…

Виходить батюшка і читає проповідь… Хима не розуміє гаразд, про що читають, але вона знає, що читають про святі речі, і те читання видається їй жалібним, таким дивно жалібним, що повне Химине серце виступає з берегів, лице жалібно кривиться, і сльози мимохіть котяться тими борознами, що поорало на виду довголітнє лихо… Хима виймає з-за пазухи хусточку, обтирає сльози, голосно сякає ніс… І дивна річ! З усіх кутків бабинця, як на знак, починають баби голосно сякатися, виявляючи тим сердечну скруту та жаль за гріхи свої тяжкії…

Виплакавшись красненько, всмак, Хима потроху розбирає, про що читає батюшка. О, про недорід читають… Де се? У нас?.. Ні, в якихсь чужих сторонах… І там люди голодують… Господи! Всюди лихо товчеться, а там-таки справжнє лихоліття… голод… Добре, як хто має спроможність запомогти чим, а нам коли б самим з голоду не загинуть…

Невеселі повертали Хима та Хома з церкви, бо в долі тих голодних, про яких читав батюшка, вбачали вони свою власну долю, а уява малювала їм цілі села голодних людей, без крихти хліба, як їм, може, доведеться лишитись, коли не роздобудуть де хліба…

По обіді Хома взявсь за псалтир, а Хима відчинила скриню та заходилась там порядкувати. Вона переглянула сувої полотна, півмітки, що напряла сеї осені, розгорнула і знов поскладала шмаття та одежу, що придбала собі на смерть… Далі з самого споду вийняла якусь ганчірку, зав’язану вузликом, і поклала її на коліна. Усмішка щастя розіллялась по обличчю в старої; вона обмацала вузлик, обережно розв’язала його і вийняла звідти старий білий п’ятизлотник. Довго розглядала Хима той п’ятизлотник, обертаючи його на всі боки, здмухуючи з нього порох. Давно-давно, як ще вона віддавалась, бабка її кинула їй того п’ятизлотника на посаг; з того часу «білі гроші» перетривали не одну лиху годину, а Хима таки не видала їх, заховала, як найдорожчий скарб. Вона знає, нащо ховає тії гроші: ото, як дасть Бог дочці її, що недавнечко одружилась, дитину, та ще й дівчинку, баба подарує того п’ятизлотника внучці, бо вже Бог знає, чи діжде вона кинути ті