Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін

На борту серед галерників я взявся шукати Робінзона й не раз серед ночі в цілковитій тиші щосили гукав його. У відповідь чулися самі погрози і лайки: каторжники.

Та що довше я міркував про обставини і подробиці своєї пригоди, то більше переконувався, що Робінзон теж не оминув Сан-Тапети. Просто веслує тепер на іншій галері. Ті лісові негри таки добре взялися до комерції. Кожному колись поталанить, це ж ясно. Тож треба жити й вибирати на продаж речі й людей, котрих не з'їси відразу. Тобто ту позірну ласкавість, із якою до мене ставились тубільці, прояснили наймерзенніші причини.

«Інфанта Комбіта» ще довгі тижні розтинала води Атлантики, і ми досхочу скуштували хитавиці та морської хвороби, аж поки одного чудового вечора все навколо заспокоїлось. Я вже не марив. Ми стали на якір. Уранці, прокинувшись і відслонивши ілюмінатори, ми зрозуміли, що нарешті дісталися порту. Видовище несказанне!

То була справжня несподіванка. Картина, що раптом проступила крізь туман, усіх нас, галерників, так приголомшила, що ми спершу не йняли віри власним очам, а згодом, таки впевнившись у її реальності, з реготу аж за боки бралися, дивлячись на небачену дивовижу.

Уявіть собі, що місто раптом зіп'ялося вгору, стало сторч. Оте здиблене місто — Нью-Йорк. Ми, звичайно, вже бачили міста, і то гарні, бачили різні гавані, серед них і славетні. Але ж у нас, — хіба неправда? — міста лежать, простершись біля моря або вздовж річки, прилягають до краєвиду й ніби чекають на подорожніх, натомість американські міста не спочивають на землі, а спинаються вгору, не хиляться, не тягнуться, а стоять прямовисно, навіваючи страх.

Ми тішились, мов придурки. Тут мимоволі зарегочеш: місто жердинами витяглось угору. Але видовище веселило тільки наші обличчя, з океану тим часом несло холодом, здіймався густий брудно-рожевий туман, пропікаючи зимним подихом наше благеньке вбрання, ринувши в розколини муру перед нами — міські вулиці, куди, пригинаючись од вітру, заповзали й хмари. Наша мала галера стояла нарівні з молами, там, де кінчалась брудна вода, що аж кипіла від стовпища човнів і зажерливих, але щоразу одурених буксирів.

Голодранцеві завжди нелегко вибиратись чи в близькі, чи в далекі краї, але ще тяжчі випробування чекають на галерника, надто тому, що американці нітрохи не люблять галерників з Європи. «То всі анархісти», — кажуть американці. Зрештою, вони раді вітати в себе тільки допитливих, що приносять їм грошву: адже всі європейські валюти — доларові дітки.

Я, мабуть, міг би — така штука не одному вдавалася й раніше — спробувати плавом дістатися порту, а на набережній загорлати: «Хай живе долар! Хай живе долар!» Пречудовий трюк. Чимало людей почали саме з цього, а згодом доробилися великих статків. Певности, правда, нема, це лише балачки. У мріях ще не таке трапляється. У мене в голові виникла інша комбінація, водночас там і далі правувала пропасниця.

Навчившись на борту галери добре рахувати блохи (не тільки ловити їх, а й додавати та віднімати, вести своєрідну статистику), опанувавши це тонке і ні на що не схоже ремесло, що мало свою техніку, я хотів скористатися з нього. Про американців можна казати що завгодно, але коли йдеться про техніку, тут вони тямковиті. Я наперед був певен, що їм страшенно сподобається мій спосіб лічити блохи й мені неодмінно поталанить.

Я вже збирався запропонувати американцям свої послуги, та раптом нашій галері дали наказ іти на карантин у недалеку закриту бухту, де ми кинули якір на відстані людського голосу від маленького містечка в глибині спокійної затоки за дві милі на схід від Нью-Йорка.

Там ми були під наглядом кілька тижнів і зрештою звикли до карантинного життя. Кожного дня після вечері від нашого борту відпливала до містечка невеличка команда і запасалася водою. Отже, аби досягти мети, мені треба пристати до цієї команди.

Мої галерні приятелі добре знали, чого я прагну, проте їх самих авантура не спокушала. «Що дурень, то дурень, — казали вони про мене, але шкоди не заподіє!» На «Інфанті Комбіті» харчували пристойно, якщо часом кого й лупили палицею, то не дуже, і загалом можна було миритися. Робота не така-то й важка. Проте головна перевага полягала в тому, що з галери нікого не проганяли, а король навіть пообіцяв веслярам невеличку пенсію, коли їм виповниться шістдесят два роки. Така перспектива незмірно тішила галерників, дозволяла їм поринати в мрії, крім того, щонеділі, аби почуватися вільними, вони грали в голосування.

Довгі тижні, поки ми стояли на карантині, галерники то лаялись усім гуртом у кубрику, то зчиняли бійку, то по-дружньому тішилися щирою розмовою. А головна причина, що не давала їм утекти разом зі мною, така: вони нічого не хотіли ані чути, ані знати про Америку, від якої я був у захваті. Кожен сам собі вигадує страхіття, і для них за об'єкт нелюбові правила Америка. Вони й мені намагалися прищепити огиду до цієї країни. Я даремно переконував їх, що в мене тут є знайомі, зокрема люба Лола, які тепер мають бути заможні, крім того, безперечно, Робінзон, він напевне вже досяг успіху, — вони не хотіли спекатись неприязні до Сполучених Штатів, ненависти й огиди до країни. «Ти завжди будеш одурений», — казали вони мені.

Одного вечора я вдав, ніби разом з товариством пливу до містечка по воду, а потім сказав їм, що вже не повернусь на галеру. Прощавайте!

Зрештою, серце в тих хлопців було добре, сумлінні трудяги, вони знову сказали, що нітрохи не схвалюють мого вчинку, а все ж побажали мені кріпитися духом, запопасти щастя і втіхи, проте по-своєму.

— Іди! — сказали вони мені. — Іди! Але ми ще раз попереджаємо: як на злидаря, в тебе негодящі смаки. Пропасниця забила тобі памороки! Ти повернешся з Америки ще жалюгідніший, ніж ми! Тебе занапастять власні вподобання! Ти там хочеш чогось навчитися? Здається, ти й так забагато знаєш!

Я марно переконував їх, що маю в країні друзів, які чекають на мене. Я марив.

— Друзів? Нащо ти їм здавсь отакий? їм начхати на твою мармизу! Та вони вже давно тебе забули!

— Але я хочу побачити, які вони, ті американці! — марно наполягав я. — В них і жінки такі, яких годі знайти десь-інде!

— Хлопче, вертайся з нами! — відповіли вони. — Тобі ж кажуть, що