Ключ - Василь Миколайович Шкляр
Це вже була для нього бомба. Я побачив‚ як його червоні щоки беруться синюватим багрянцем‚ і струсив попіл із сигарети на підлогу. А потім, усміхаючись до Саватія, як до найлюбішого друга‚ сказав зовсім по приятельському‚ наче хотів його заспокоїти.
— Власне, стежити почали не за вами‚ тут не ваша вина‚ пане Ярчук. — Я пішов на величезний ризик‚ оперуючи вже не фактами‚ а тільки своїми домислами‚ що має великий ефект у театрі і пахне грозою в такій от грі‚ яку затіяв я: або пан‚ або пропав. — Стежили за всіма‚ хто наближався на небезпечну відстань до Остапчукової майстерні і міг покласти око на його картини. Найбільшу увагу наших хлопців тоді привернула одна дуже імпозантна особа‚ яка‚ на їхню думку‚ також могла мати іноземне походження. — Краєм ока я помітив‚ як збирає себе до купи Каміла. Свої ножиці вона стулила давно‚ а тепер уся змотувалася в тугий клубок. Та я не наважився казати прямо‚ хоча й зробив такий прозорий натяк‚ що його міг розкумекати навіть Жора Горилович. — Бачите‚ пане Ярчук‚ до майстерні художника рідко заходять мулати‚ а тим більше в спідниці. І це не могло не викликати підозри.
Настає така тиша‚ що тільки чутно‚ як крутяться іржаві коліщатка. Потім щось вдарилося об шибку — чи великий нічний метіль рвався до світла‚ чи кажан зачепив крилом.
— Сука… — видихнув нарешті Саватій. — Я знав‚ що ти з ним була… Знав! — Його мокра долоня треться об праву кишеню. — Це все через тебе‚ це ти…
Я думав‚ що він кинеться її душити‚ але Ярчук не був таким кровожерливим‚ яким я уявляв його спочатку. Тож звернувся до нього зовсім спокійно‚ наче давав дружню пораду:
— Але вам не варто було його убивати.
— Я не вбивав‚ — сказав він.
— А хто? — я подивився на Жору Гориловича. Він склав губи трубочкою‚ мовби безгучно насвистував. Так вдають абсолютний спокій‚ і в Жори це непогано виходило. Він похитав своєю грушею і навіть злегенька всміхнувся.
— Хто? — тихо і владно спитав я‚ ніби моє тут було зверху.
— Сука‚ — сказав Ярчук. — Це вона його вбила.
Тепер заклинило мої бездоганно змащені коліщатка, і я тупо подивився на Камілу:
— Ти? Я не повірю.
Нічний метелик знов ударився об шибку.
— Я‚ — сказала вона‚ дивлячись в одну‚ лише їй видиму точку.
— Навіщо ти це зробила?
— З жалю‚ — сказала вона. — Альоша і так не хотів жити. А вони… вони б над ним знущалися‚ перш ніж… Тоді я вихопила в Сави пістолет і вистрелила. Я сама не знаю‚ як це вийшло. Не хотіла‚ щоб його мучили.
Отже‚ все таки coup de qrace — удар з жалю‚ а певніше — удар‚ що кладе край мукам.
Я не міг змиритися з крахом своєї логіки‚ не міг спокійно дивитися‚ як знов розсипається моє намисто‚ і‚ намагаючись його врятувати‚ сказав Саватію:
— Але фактично убили його ви. Камілин постріл тільки випередив ваш‚ щоб не завдавати Остапчукові більшої муки.
— Ні‚ — сказав він‚ і його червоні щоки сіпнулися під нападом істерики. — Я взагалі нікого не вбивав! — закричав Саватій. — Я…
— Чо’ ти перед ним виправдовуєшся? — перебив його Жора Горилович. — Пора кінчати цю комедію… без Каміли. Тепер у них нічого не вийде. — Пучкою великого пальця він провів по лезу ножа‚ ніби пробував його на гостроту.
— Звичайно‚ це ваша справа‚ — сказав я. — Але по дружньому я б не радив вам цього робити. Уже завтра вранці тут буде спецназ.
Ви просто недооцінили ту жінку‚ яка видавала себе за путану. Ви даремно її звідси випустили. Розглядаючи нас крізь русалочку‚ ви‚ пане Ярчук‚ зациклились на одному і не помітили найголовнішого. Вас уже ніщо не врятує‚ бо є дуже багато слідів. Тому ви справді можете мене вбити — одним убивством менше‚ одним більше — яка різниця? До того ж на ваш слід справді натрапив я.
Чому б і не поквитатися вам за це‚ якщо все одно світить вишка. Я‚ наприклад‚ тут вас цілком зрозумію. І дивуюсь тобі‚ бача‚ чого ти й досі цього не зробив. — Я взяв пляшку і відпив свій третій ковток.
Моя холоднокровна згода на смерть дала чи не найразючіший ефект зворотної дії.
— Я нікого не вбивав! — по баб’ячому заверещав Ярчук. — І Гольденберга вішав не я‚ бо ніколи не зміг би цього зробити сам.
Жоро‚ скажи йому!
Жора Горилович підвівся‚ але підійшов не до мене‚ а до Ярчука.
Він розмахнувся і навідліг затопив у червону баб’ячу пику кулаком‚ у якому затискав колодку ножа. Саватій беркицьнувся на ліжко‚ і з його щоки полилася така червона кров‚ наче хтось перекинув пляшку з кагором. Він навіть не охнув‚ непритомніючи від удару‚ а може‚ й від страху.
Наступної миті Жора Горилович уже стояв переді мною і‚ зігнувшись‚ тупцював з ноги на ногу‚ як це завжди роблять ті‚ що нападають з ножем. Він усміхався‚ в його очах зблискували такі божевільно садистські іскри‚ що я переконався остаточно: Ярчук ніколи нікого не вбивав‚ він і в цьому ділі був лише пасивним спостерігачем‚ який отримував задоволення від споглядання‚ навіюючи собі‚ що насправді чинить усе сам‚ насправді здатний на все і навіть на вбивство.
— Скажи‚ скажи‚ що ти все видумав‚ бача‚ — коливалася переді мною велетенська груша з кривою пащекою‚ яку цього разу я не міг дістати ногою. Варто було обіпертись руками об бильця крісла‚ щоб звестися‚ і цей ніж пронизав би мене наскрізь. — Ти ж узяв нас на понт‚ а цей сцикун тобі повірив. Скажи‚ що ти валяєш дурку‚ а то я тобі зараз відріжу вуха. Чуєш? Що тобі спершу відрізати — вуха чи ніс? Чи і те‚ й те разом. Чи‚ може‚ тобі спершу відрізати… яйця і послати посилку тій курві. Я знаю‚ де вона живе. Я знаю набагато більше‚ ніж ти і цей сцикун‚ який уявляє себе божком.
Мені нічого не лишалося‚ як знову