Сліпота - Жозе Сарамаго

мав очі, то він переконався б у тому, що супроти цієї, перша колотнеча була дитячою грою. Дружина лікаря вже не хотіла вбивати, вона хотіла лише якомога швидше вибратися звідси й так, щоб позад неї не залишилася жодна жінка. Думаю, цей не виживе, подумала вона, коли вгородила ножиці комусь у груди. Гримнув іще один постріл, Утікаймо, втікаймо, вигукувала дружина лікаря, штовхаючи перед собою сліпих жінок, які траплялися на її шляху. Вона допомагала їм піднятися на ноги, повторювала, Швидше, швидше, й тепер уже сліпий рахівник кричав із глибини палати, Хапаймо їх, не дозволяймо їм утекти, але було вже пізно, уже всі жінки вибігли в коридор, вони втікали, спотикаючись і падаючи, напівголі, на ходу накинувши на себе сякий-такий одяг. Затримавшись у дверях палати, дружина лікаря люто закричала, Пам'ятаєте, як я сказала кілька днів тому, що не забуду його обличчя, й відтепер не забувайте те, що я кажу вам, я не забуду й ваших облич, Ти за це заплатиш, погрозливо гукнув сліпий рахівник, ти і твої подруги, заплатять і ті козли, з якими ви живете, Ти не знаєш, хто я така і звідки прийшла, Ти з першої палати протилежного крила, сказав один із тих, які приходили кликати жінок, а сліпий рахівник додав, Голос не обманює, тобі досить буде сказати одне слово, яке я почую, і ти мертва, Твій ватаг казав те саме, й тепер ти бачиш, де він є, Але я не такий сліпий, як він і як ви, коли ви осліпли, я вже знав увесь світ, Про мою сліпоту ти нічого не знаєш, Ти не сліпа, мене не одуриш, Хай би навіть я була найсліпіша з усіх, я уже вбила одного з ваших і далі вбиватиму, якщо буде треба, Раніше ти здохнеш від голоду, від сьогодні їжа для вас закінчилася, навіть якщо ви всі прийдете сюди й принесете на таці всі три дірки, з якими ви народилися, За кожен день, протягом якого ми не матимемо їжі з вашої вини, помиратиме один із тих, котрі тут перебувають, досить йому буде переступити через цей поріг, Нічого в тебе не вийде, Усе в нас вийде, від сьогодні ми самі забиратимемо їжу, а ви жертимете те, що тут зібрали, Суча стерво, Атож, ми не жінки й не чоловіки, ми сучі стерви, а проте ви вже знаєте, чого ми варті як сучі стерви. Розлючений сліпий рахівник вистрелив у напрямку дверей. Куля пройшла між головами сліпих, не зачепивши нікого, і застрягла у стіні коридору. Ти у мене не влучив, сказала дружина лікаря, і стережися, бо якщо ти вистріляєш усі свої набої, то тут є й інші, які захочуть керувати.

Вона відійшла від дверей ще твердою ходою, потім рушила далі попід стіною коридору й раптом відчула, як голова в неї пішла обертом, коліна їй підігнулися, і вона впала. Очі затяглися туманом, Я сліпну, подумала вона, але відразу й зрозуміла, що якщо й осліпне, то не тепер, лише сльози покрили її обличчя, сльози, якими вона ніколи не плакала протягом усього свого життя, Я вбила людину, тихо сказала вона собі, захотіла вбити й убила. Вона обернула голову до дверей палати, якщо сліпі бандити зараз прийдуть сюди, то захищатися вона не зможе. Але коридор був порожній. Жінки вже зникли, сліпці, ще налякані пострілами, а надто трупами своїх, не наважувалися вийти. Потроху сили до неї повернулися. Сльози котилися й далі, але сльози повільні, лагідні, наче вона дивилася на щось неминуче. Вона насилу підвелася на ноги. У неї були обляпані кров'ю руки й одяг, і раптом виснажене тіло попередило її, що вона вже стара. Стара і схильна вбивати, подумала вона, проте знала, що в разі потреби знову почне вбивати, А коли в мене виникне потреба вбивати, запитала вона себе, йдучи в напрямку вестибюля й сама собі відповіла, Коли помре те, що досі є живим. Вона похитала головою, подумала, Це всього лише слова, слова й нічого більше. Вона досі була сама-одна. Підійшла до дверей, які виходили на подвір'я. За сходинами, що вели до брами, побачила неясні обриси солдата, який ніс варту, Там зовні ще є люди, люди, які бачать. Шарудіння кроків у неї за спиною примусило її здригнутися, Це вони, подумала, і швидко обернулася, наставивши ножиці. То був її чоловік. Жінки з другої палати розповіли, проходячи, про те, що відбулося в протилежному крилі, що якась жінка зарізала ватага бандитів, що там лунали постріли, лікар не запитав, хто та жінка, бо то могла бути лише його дружина, вона сказала зизоокому хлопчикові, що потім розкаже йому, чим закінчилася історія з казки, а тепер, либонь, вона й сама була вже мертвою,

Я тут, сказала вона й підійшла до нього, обняла його, не помітивши, що вимазала його кров'ю, а може, помітила та не надала тому значення, адже досі вони все ділили порівну, Що там сталося, запитав лікар, сказали, ніби там убито чоловіка, Так, то я його вбила, Навіщо, Хтось повинен був убити його, не знайшлося більше нікого, І що тепер, Тепер ми вільні, вони знають, що їх чекає, якщо знову спробують знущатися з нас. Буде боротьба, війна, Сліпі завжди воюють, завжди перебувають у стані війни, Ти знову станеш убивати, Якщо доведеться, від цієї сліпоти я не зможу вилікуватися інакше, А їжа, Тепер ми її забиратимемо, сумніваюся, що вони посміють туди прийти, принаймні ближчими днями вони боятимуться, щоб із ними не сталося те саме, що ножиці знову встромляться їм у горлянку, Ми не зможемо вчинити їм опір, як не змогли, коли вони прийшли до нас із першими вимогами, Бо тоді ми їх боялися, і страх не завжди найкращий помічник, а зараз ходімо, думаю, для ліпшої безпеки нам треба забарикадувати двері до палати, поставивши ліжка на ліжка, як вони в себе роблять, ліпше декому з нас поспати на підлозі, аніж померти з голоду.

Але протягом наступних днів вони стали запитувати себе, а чи справді їм не загрожує голодна смерть. Спочатку вони не дивувалися, що їжа перестала надходити, вони від самого початку звикли, що з цим бувають затримки, сліпі бандюки мали слушність, коли казали, що військові часто затримують їжу, але до цього аргументу вони вдавалися тоді, коли глузливо додавали, що саме це примушує їх скорочувати пайки, мовляв, вони не мають іншого виходу, такий тяжкий обов'язок випадає на долю тих, хто править. На третій