Оповідання та повісті, окрушини - Ірина Вільде

Мабуть, тому, що я була вже занадто перевтомлена попередніми переживаннями. В тому, що я так пасивно реагувала на вчинок батьків, мали свою часточку і Оксана Максимович, і мої подруги з «Стріли», і Урсуля Пяст. Вони мене зломили. Вони й останні відомості, що їх приніс батько.

Я почувала себе в ту хвилину до краю слабою. Я була морально розбита. Свідомість того, що я не можу виїхати із Станіслава, паралізувала рештки моїх душевних сил. Я не бачила перед собою, за що могла б зачепитись моя думка. Мені здавалось, що я перестаю бути. Просто розтаю у небутті — і все.

Колись, як читала я в романах про те, що оточення приневолює когось до вчинків, противних його волі, завжди охоплювала мене злість на таку безвольну людину. А тепер… Тепер я на власній шкурі переконалась, що такі речі можливі. Згадались батькові слова, сказані мені колись за інших обставин: «Не треба занадто розкидатися словами «людська підлота». Тепер я на прикладі самої себе знала вже, що можливий такий стан, в якому в людини немає інших бажань, крім одного: втратити свідомість існування.

Події, що пізніше розгорнулись, треба визнати, попрацювали на мою користь. Батько пригадав, що оце недавно в поїзді Львів — Ворохта зробив одне знайомство, яке може тепер стати в пригоді нашій сім'ї. Він познайомився з сім'єю, точніше з дружиною і дочкою, якогось українського банкіра, панями Заславськими. Пані Заславська розказала батькові про те, що вона шукає інтелігентної незіпсованої дівчини з провінції для одного порядного, так званого ліпшого дому. Дівчина та мала б допомагати господині дому в найделікатніших заняттях, а за це господиня дому вчила б її крою найновіших фасонів жіночого одягу. Це було щось для мене. Тепер, коли кар'єра уряднички закрита для мене, мені, власне, й не лишається нічого іншого, як навчитися якогось ремесла. З промислової школи винесла я початки шиття й крою, і тому навіть з цього боку мені дуже підходила пропозиція пані Заславської. Ми боялись тільки, чи вже не запізно, бо мова про це місце була ще в червні, а тепер уже вересень кінчався. Пані Заславська залишила про всяке свою адресу батькові, отже, ми таки другого дня написали листа до Львова. Справа ця була принадна для мене ще й тому, що Казимир, я знала це, часто бував у Львові.

Хоча ми з мамою були проти того, щоб писати в листі про нещастя, яке спіткало нашу сім'ю, батькові так воно боліло, що він не міг не згадати про нього в листі до пані Заславської.

До тижня була відповідь зі Львова. Писала пані Заславська. Вона відверто призналася, що справа з дівчиною для того дому трохи втратила вже свою актуальність, пані та вже щось передумала, але пані Заславська обіцяє моїм батькам «єдино тільки із співчуття до нашого горя» влаштувати мене в іншої пані, як дочку батька, що «потерпів за свої переконання».

— Бачиш, — сказав батько, — свій як не заплаче, то бодай скривиться…

Я признала за ним правду.

На початку жовтня тридцять восьмого року виїхала я до Львова.

Розгортається нова сторінка в моєму житті. Що ж! Знаю, з чого вона починається, але ніхто мені сьогодні не може сказати наперед, чим і як вона закінчиться.

Сім'я, в якій маю відтепер жити, складається з п'яти осіб: батька, директора банку, пана Заславського, пані добродійки (в цьому домі уживають саме цієї назви, про мене, буду і я її держатися), панни Люсі, студентки університету, панича Нюся, гімназиста, і покоївки Марисі. Крім Марисі, прислуговує ще старша жінка Янова, до обов'язків якої входить наносити дрова з підвалу, витріпати килим та доріжки, натерти підлоги та піти з панею добродійкою на базар, бо всі закупи робить сама пані добродійка.

Панство Заславські займають аж п'ять кімнат. Спочатку я просто блудила в коридорі, мов у якомусь лабіринті. Часто замість до кухні потрапляла до лазнички або, ще гірше, до вбиральні. Стільки кімнат поряд бачила я тільки в магістраті в нашому місті, але там кімнати були бодай нумеровані.

Мені на спання призначено канапку в так званому маленькому салонику. Буду там спати, але пані добродійка відразу попередила, що мушу вставати ще перед шостою, аби до сьомої провітрити кімнату. Свою подушку (привезла з собою з дому її) й укривало ховаю на день до Марисиного тапчана у ніші.

Вдень, так мені принаймні здається, маю право сидіти в їдальні, але я найохочіше перебуваю в кухні, де допомагаю готувати обід. Це так поки що, бо як почну ходити вчитись шити, то, певно, стануться якісь зміни.

Найбільше, хоч це, може, і нечемно щодо панства Заславських, подобається мені Марися. Вона завжди весела і в кожній, навіть прикрій, навіть безнадійній справі вірить, що переможцем вийде таки вона! Ось, наприклад, другого чи третього дня, як приїхала я сюди, Марися переживала велику душевну драму. Хлопець, який три роки ходив з нею і якого вона вважала за свого нареченого, несподівано для неї заручився з її приятелькою. Марися поплакала два чи три дні, а далі стала себе втішати, що він все одно — тепер чи в четвер — повернеться до неї, бо не може бути, ніяк не може бути, щоб він міг вирвати з свого серця їхнє кохання.

Сміливо, правда?

Трохи мені не подобається, що вона обмовляє господарів, в яких працює. Так не повинно бути, та бог з нею! Мабуть, вона їх краще за мене знає. Певно, має вона свої причини для того, щоб називати пані добродійку «сахаринкою», а панну Люсю — «кульбабою».

Мені Марися першого-таки вечора звірилась:

— Я лише цікавлюсь, чого вони від тебе хочуть (сама, не питаючи мене про згоду, перейшла зі мною на «ти», тільки застерегла, що треба з цим критися перед панею добродійкою, бо вона не любить, коли служба здружується з