Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
— В-е-е-е-е-чная память… — співали семінаристи.
Ще за квартал до процесії приєднався натовп учнів технічного училища. Техніки тримали великий вінок з гілок маслини. Поміж листя маслини були вплетені червоні троянди. Перев'язаний був вінок широкою й довгою червоною стрічкою. На стрічці був білий напис: «В смерті нашій винити недосконалість соціальних форм життя».
Унтер засвистав ще пронизливіше. Десяток городовиків уже видирав з рук техніків вінок. Техніки не давали. Вони обурено розмахували кулаками і гукали городовикам: «Крюки! ідоли! фараони!» Процесія змушена була спинитися.
Втім, городовики одірвали стрічку з написом і на тому задовольнилися. Вінок і квіти — це було дозволено. Квіти ж червоні від природи і ніякої крамоли в тому нема. Інша справа — стрічка, та ще й з написом. Унтер заховав її в кишеню як речовий доказ, який він сьогодні ж подасть приставу з рапортом. Вінок з гілок маслини з червоними трояндами на ньому помістився зразу за корогвою. Його несли двоє техніків. Потихеньку вони прив'язували до вінка нову стрічку з тим же написом. На всякий випадок їх — однакових — було по кишенях техніків десятків зо три. Вже дві з них лягли вздовж бортів труни, пришпилені кнопками. Городовики їх ще не помітили. Унтер ішов червоний і страшно сопів — дійти б до кладовища, там чекають жандарми! Свисток він тримав постійно напоготові коло рота.
Коли браму кладовища стало вже видно, процесія раптом зупинилася на розі. Рухом походу керував хтось невидимий, і цей хтось наказував спинитися.
Городовики знову кинулися до процесії. Вони гукали, вони вимагали, вони загрожували і просили. Зупинятися було заборонено. Процесія якнайшвидше мала пройти до могили. Вже й так було наказано покінчити з цим похороном до першої, а вони вибралися з труною рівно о другій. Унтер метушився і послав одного городовика вперед на кладовище — доповісти приставу, а коли нема — просто жандармському ротмістрові. Але процесія не рушала, і довкола неї невпинно зростав і зростав натовп з цікавих роззяв і співчуваючих. Унтер мало не плакав. Стрічку з написом «В нашій смерті винити недосконалість соціальних форм життя» було зірвано вже тричі. Тепер хтось поклав її просто на покійника, оперезавши йому груди. Процесія стояла на місці і вперто не рушала. Мати Віталія Калмикова гірко плакала.
Аж ось з-за протилежного рогу зринули гучні жалобні звуки військового оркестру. Зразу ж звідти, з-за рогу, випурхнула зграйка вуличників-дітваків. Потім вийшов високий фігурант в чорній лівреї і касці з високим хрестом у руках. До кладовища з іншого боку вулиці підходила друга процесія. Он з-за рогу виринуло двоє верхівців на білих конях з чорними попонами: двоє жандармських вахмістрів. І за ними зразу з'явилося багато людей — процесія виходила з-за рогу. От корогви. От хор єпархіалок і учнів духовного училища. Вони співали сумно і тихо — ніжні дитячі альти й дисканти в чергу з гучними мінорами мідного військового оркестру. Ось два десятки дияконів і десяток попів. Архієрей. Восьмеро білих коней під чорними попонами. Фігуранти. Катафалк, білий із сріблом, срібний архангел на дашку. А ось і весь натовп. Скільки мундирів, сюртуків і уніформ! Скільки золота, позументу й погонів! Дами в розкішних траурних туалетах. Військовий оркестр, нескінченна череда порожніх екіпажів позаду всіх. Процесія була величезна. Здавалося, півміста вийшло проводжати на кладовище губернаторову дочку.
Рудий семінарист змахнув камертоном. Прекрасний семінарський хор вдарив дружно і форте «Надгробное риданіє, творяще пєснь». Ноші з Віталієм Калмиковим колихнулися, і процесія рушила.
Дві похоронні процесії з двох кінців вулиці посувалися до кладовищної брами, що була якраз посередині. Відстань між ними крок по кроці меншала.
Відразу ця відстань була зовсім порожня — брук, два тротуари обаполи, дві шеренги молодих підстрижених білих акацій в цвіту. Вони пахли солодко і духмяно. Дві шеренги городовиків завмерли на тротуарах під акаціями. Потім на середину вулиці вибіг невеличкий присадкуватий песик — такса. Вона стала посередині і понюхала навкруги. Але якийсь ретельний городовик поцупив її цурпалком по ногах. Такса завищала, підібрала хвостик і чкурнула в підворітню. Але там її зустріли чоботи другого городовика. Вона заскавчала і кинулася під ноги третьому. Третій потяг її піхвами шаблі через хребет. З диким скавчанням собака заметався вздовж тротуару і, нарешті, зник під ногами процесії. Але вулиця між процесіями вже ожила. Першим перебіг пристав. Зразу ж він перебіг назад. За ним перебігли четверо городовиків. Потім городовики заметушилися туди й сюди. Потім вони скупчилися насередині. Потім раптом вони вишикувалися шеренгою впоперек вулиці і побігли назустріч процесії Віталія Калмикова. Пристав, підтримуючи шаблю, трусив по тротуару — червоний, крутячи грізними очима, щось сичачи до унтерів поруч. «Ве-е-е-ч-ная память…» — горлали семінаристи.
Між процесіями було вже кроків з п'ятсот. Військовий оркестр грав уже безперестанку — хор духовників і єпархіалок мовчав. Оркестр грав гучніше, ніж було треба, — барабани бухкали, валторни гули, баси рокотали. Але їм несила було заглушити двісті могутніх горлянок «ісусової піхоти». І от в ту секунду, як шеренга городовиків добігла до кладовищної брами, брама враз розчинилася ширше, і ціла юрба швидко вибігла з неї. Це була величезна юрба учнів комерційних шкіл[125]. Вони прийшли на кладовище завчасу і там чекали на похоронну процесію. Вони вибігли юрбою, кількасот хлопчиків, впоперек вулиці, впереріз шерензі городовиків. Шеренга змішалася, розпалася, стала. Юрба комерсантів завирувала, заметушилася і поглинула городовиків. Сердешний пристав зостався на тротуарі сам