Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман] - В. Домонтович

***

Ми не маємо підстав сумніватись у щирості Куліша, але ледве чи можна знайти ще одного письменника з таким педагогічним і моралізаторським нахилом. Мріючи про простоту, він, проте, сам ніколи не вмів бути простим. Варто йому було стрінути гарненьку дівчинку й просидіти з нею декілька годин увечері при місяці на березі ставка, як він починає вірити в своє призначення врятувати цю дівчину від пошлости оточення, допомогти їй зберегти «прекрасний образ здійснених надій».

Це ж він і є та «міцна душа», що його покликано врятувати 16-літніх дівчат од пошлости оточення… Куліш інакше й не уявляє своїх стосунків з дівчиною чи жінкою, як тільки щоб «урятувати» й «виховувати». Його еротика — педагогічна. З нього був педагог не тільки у взаєминах з Манею де-Бальмен, Рентель, але навіть із Марком Вовчком та Глібовою.

— Приємно, — каже Куліш, — поливати рослини, що тільки розвиваються й обіцяють квіти й плоди. Передчуваючи близькість своєї відставки з життя, я находжу втіху в тому, що за моєю участю життя розквітло розкішніше.

Мала цілковиту рацію B. C. Аксакова, коли писала про Куліша:

— В ньому багато вчительських способів і якийсь старовинний методизм у висловах, манері й навіть у думках, а тимчасом почувається пристрасна натура.

У дівчині Куліш шукає не загального ліризму; він хоче, щоб душа дівчини бриніла, як пісня, щоб дівчина звучала, щоб у ліричному напруженні вона задзвеніла срібним дзвоном блакитної далечині. Ліризм, поетичність, незнана незвичайність — ось ті вимоги, що їх звертає Куліш до дівчини.

Новий галас, радощі, розмови й суперечки вніс із собою Левко Жемчужніков, натура художня, легка й артистична, «з шампанським в крові», завсіди радісний і піднесений, близький приятель Куліша й друг дому в де-Бальменів.

Великорос з походження, він був захоплений Україною, її природою, яку він малював, її піснями й казками, які він збирав і записував, романтикою минулого й екзотикою садків і білих хат. Вірші свого двоюрідного брата, Олексія Толстого «Ты знаешь край, где все обильем дышет», він міг проказувати, як своє credo.

Приїхав він до де-Бальменів тоді ж, 15 серпня.

— Так собі забавляємось і гуторимо про Левка, що де то він сновигає, — описував Куліш у тому ж листі появу приятеля, — коли ж дзвінок: телень-телень — він і вродивсь у Линовиці. Ледащо! Розіпсів зовсім за це літо. Багацько б тобі розказав про його дурний розум, та вже нехай колись, як побачимось. Втомившись у дорозі, рано одійшов він спать.

Другого дня, спеціально, щоб побачити Куліша, приїхав до де-Бальменів молодий Василь Тарновський. Характеристика «молодого Василька, козака лейстрового», «благого юноши», прекрасно гармонує з описом Мані де-Бальмен.

Перша половина листа 16 серпня така ж ідилічна й ясна, як і попередні листи з Линовиці. Але розмова за обідом вносить нові нотки, і в листах Кулішевих, що до того часу були віддані пейзажним спогляданням, «вечорам, відчутим тихою душею», читанню Шевченкових віршів і т.і., накреслюється нова тема: «тема страстей». «Но всюду страсти роковые!..»

«16 серпня 1856. Ранок такий, як і вчора, тільки знаючи, що Сергій до 11 години ходитиме по хазяйству, і я зоставсь у своїй кімнаті; тут і кофе пив. Спустившись униз, розмовляв то з одним, то з другим, як ось у двері — шасть молодий Васильок, козак лейстровий! Приїхало, сподіваючись мене застать. Люба дитино! От ходили по саду, побалакали. Тоді Маня і просить у мене переписать невольницький вірш, що списав Тарас, сидячи в неволі. Написав він їх 13, — дуже гарнії! Ну, звісно, я сам узявся до писання. Ото засів, тут же серед зали, та й переписав їй в альбом, що подарував лейстровий козак. А вона мені рубила хусточки».

«Малеча [Вас. Тарновський — син] зове її своєю Марусею. От тобі й добре було б, якби й поділивсь із нею своїм достатком, оженившись. Тоді б носила, які схотіла, плахти, кунтуші й кораблики, переміняючи їх хоч щодня. А що як? Через чотири годи їй буде 20, а йому 22 годи. Любо мені, як хто жениться змолоду! А то чи весело буде глядіть на чорнобриву Маню в руках у сивого діда?»

— Гарно пройшов ранок до самого обіду. Мені здалось, що якби привик я до Линовиці, то от тут би нехай у залі поставили стіл із моїми бумагами, — я б і писав серед людського гомону та сміху. Сергій рисував Орисю. Левко збивав його з пуття, бо в самого в голові завірюха. Пані направляла і шептала мені, що поки Левко тут — Сергій нічого з Орисею не врадить. За обідом була велика пря за страсті людськії. Левко стояв на тому, що треба піддаваться страстям, аби без обиди людської; Сергій йому поперечив. І я піддержував Сергія, дарма що поступую на світі ледви не так, як і Левко. Отже, поперечивши, не кривив я душею, бо душа моя завсіди силкується по-божому і по-святому.

— Гарно пройшла година чи дві після обід… О, Боже мій милий! Чому б людям не буть щасливими, коли їм ніщо не псує щастя? Отже, ні: отії страсті, про которі Левко розмовляв за обідом, і тут підривають зелені береги і роблять із них страшенні кручі. Повів він мене наверх і почав розказувать свою історію, од первого завітання в Линовицю аж до цього дня. А пані ще перше його дещо мені розказала. Так і вийшла говірка, та й негарна, — така, що оце б узяв та й летів не знать куди, одвернувши голову. Не буду писать нічого через пошту, а колись розкажу. Побачиш сама тоді що.

— Нема в світі правди, не зискать! Що ж Маня? Маня мені здається ангелом без крил серед калюжі. О, Господи! Пошли цьому ангелові крила!

«Скоро вже поїдемо з Линовиці з малечею… Кланяється тобі у сюю самую минуту Левко і цілує ручку. Подарував тобі усі ложки і тарілочки, бо вже Горошина не купує і хазяйства не заводить. Ти їх получиш незабаром через пошту».

«17 серпня. Ранком то гуляв, то що. Договорився з Манею, щоб пошила мені чумацьку сорочку, таку, як у Левка, гаптовану шовками. А до сорочки добуду ще шапку-кучму. От тоді нехай мене зніме Берґнер для тебе! Коли б ще уси добрі запустить. От би чумаком приїхав до тебе!..»

«Чого передо мною одкриваються тайни людськії? Мені хочеться любить людей щирим серцем; чого ж вони такі мізерні у своїх учинках? Чи вже трудно держаться на такій висоті, як ми