Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

що коли місіс Мікоубер сіла на імперіал разом з дітьми, а я стояв на дорозі, задумливо поглядаючи на них, — тоді туман розвіявся з її очей і вона побачила, яким малюком я був насправді. Мені здається так, бо вона зробила мені знак влізти на диліжанс, і на обличчі її з'явився новий, материнський вираз. Вона обійняла і поцілувала мене, як рідного сина. Я ледве встиг зіскочити назад, коли карета рушила з місця, і ледве міг побачити сім'ю за хустинками, якими вони мені махали. За хвилину вони зникли. Сирітка та я стояли, збентежено поглядаючи одне на одного, посеред дороги. Нарешті ми попрощалися. Вона повернулася, гадаю, до робітничого будинку Святого Люка, а я знову пішов починати важку працю в Мердстона і Грінбі.

Але я не збирався провести там ще багато днів, повних важкої і нудної роботи. Ні. Я вирішив утекти — податися тим чи іншим способом углиб країни, до єдиної родички, яка лишилася мені в світі, та розповісти свою історію моїй бабці, міс Бетсі.

Я зазначив уже, що не знаю, як ця відчайдушна ідея спала мені на думку. Але, з'явившись, вона міцно засіла в моїй голові і виросла у тверду ухвалу, найтвердішу в моєму житті. Я аж ніяк не був певний, що з цього може вийти щось добре, але подумки напевне вирішив здійснити цей план.

Відколи думка ця вперше майнула переді мною й порушила мій сон уночі, я знову і знову, сотню разів повторював собі старе оповідання моєї бідолашної матері про моє народження: адже ж оповідання це так любила переказувати моя мати, а я за старих часів любив його слухати і знав його від слова до слова. Бабуся моя ввійшла в це оповідання і вийшла з нього, як жахлива і моторошна дійова особа, але в поведінці її була невеличка подробиця, яка подавала мені слабку тінь надії. Мати розповідала, як їй здалося, нібито бабуся ніжно торкалась її прекрасного волосся. Цього я не міг забути. Може, то було тільки фантазією моєї матері, для якої насправді не було жодних підстав. Але я виразно уявляв собі, як моя страшна бабця тихо схиляється над ніжною красою, яку я пам'ятав так добре і любив так міцно. І сцена ця пом'якшувала все оповідання. Дуже ймовірно, що саме це й спричинилося до мого несподіваного рішення.

Але я навіть не знав, де живе міс Бетсі. Тому я написав довгого листа до Пеготті й спитав її, ніби між іншим, чи не пам'ятає вона про це. Я додав, як ніби чув, що подібна леді живе в певному місці (яке я назвав навмання), і мені цікаво було б довідатися, чи не про бабусю мою йшлось. У тому ж листі писав я до Пеготті, що мені до краю потрібні півгінеї, і якщо вона може позичити мені цю суму, то я буду дуже вдячний їй, а пізніше, повернувши борг, розповім, нащо мені потрібні були гроші.

Відповідь від Пеготті надійшла незабаром і була, як завжди, сповнена висловів відданості й любові. У лист вклала вона півгінеї (боюся, що їй довелося зазнати неймовірного клопоту, щоб витягти ці гроші зі скрині містера Баркіса). Писала вона, що міс Бетсі живе біля Дувра, але чи в самому Дуврі, чи в якомусь передмісті — у Гейті, приміром, Сентгейті чи Фолькстоні — вона не може сказати. Один з наших робітників пояснив мені, що всі ці місця розташовані поблизу одне від одного, а тому я вважав ці вказівки за достатні й вирішив здійснити свій намір наприкінці цього тижня.

Будучи дуже чесним хлопцем і не бажаючи лишати по собі погану згадку в конторі Мердстона і Грінбі, я вважав себе зобов'язаним працювати до вечора суботи; мені платили на тиждень уперед, тому я вирішив не з'являтись у звичайний час за платнею. З цієї ж причини я й позичив півгінеї, щоб не лишитися без коштів на подорожні витрати. Отже, коли настав суботній вечір, усі ми зібрались у конторі, а візник Тіпп, що зав­жди посідав перше місце, першим пішов за грошима. Я потиснув руку Мікові Вокеру й попросив його, коли прийде черга діставати платню, сказати містерові Квіньйону, що я пішов перевезти свою скриню на квартиру до Тіппа. Востаннє побажавши доб­рої ночі Розсипчастій Картоплині, я побіг геть.

Скриня моя була на старій квартирі над річкою. Я заздалегіть написав адресу для неї на зворотному боці однієї з наших конторських етикеток, які ми прибивали цвяхами до ящиків: «Мастерові Девіду, до запитання, в контору диліжансів, Дувр». Цю картку я тримав у кишені, щоб наліпити її, коли скриня винесена буде з будинку. Йдучи до своєї квартири, я роззирався, шукаючи когось, хто допоміг би мені відправити скриню на пошту.

Біля обеліска на Блекфраєрському Шляху стояв довгоногий молодий чоловік поруч із порожнім візком, запряженим віслюком. Він глянув на мене, вилаяв мене «нікчемним волоцюгою» і додав, що я «незабаром знатиму, як лаятися». Безперечно, його розгнівали мої вперті погляди. Я зупинився запевнити, що дивився не з поганим наміром, але просто думав, чи погодиться він на роботу.

— А яку роботу? — спитав довгоногий молодий чоловік.

— Відвезти скриню, — відповідав я.

— А яку скриню? — спитав довгоногий молодий чоловік.

Я відповів — мою скриню, що стоїть на квартирі в кінці цієї вулиці, і яку я пропоную йому відправити до контори диліжансів у Дувр за шість пенсів.

— Ну й відвезу! Шість пенсів! — скрикнув довгоногий молодий чоловік і миттю стрибнув на свій візок, що складався лише з дошки на колесах, та помчав з такою швидкістю, що я ледве встигав бігти за віслюком.

Було щось підозріле в цьому молодому чоловікові, особливо, коли він жував солому, розмовляючи зі мною, — мені це не сподобалося. Проте угоду було вже укладено й довелося мені відвести його нагору до кімнати, яку я залишав. Ми знесли скриню і поклали її на візок. Мені не хотілося тут наліплювати етикетку, бо хтось із хазяйської сім'ї міг підгледіти й викрити мій намір. Тому я сказав молодому чоловікові, що я був би радий, якби він зупинився на хвилину, коли ми під'їдемо до глухої стіни боргової тюрми. Не встиг я вимовити цих слів, як він помчав прожогом, ніби й він, і скриня моя, і віслюк збожеволіли. Я зовсім захекався, біжучи й гукаючи йому вслід, поки нарешті наздогнав його в призначеному місці.

Поспішаючи і хвилюючись, я виронив свої півгінеї з кишені, коли виймав картку. Для певності я поклав монету собі до рота і, хоч руки мої дуже тремтіли, якось прив'язав картку, коли раптом відчув жахливий удар у щелепу і побачив, як мої півгінеї вилетіли з мого рота в долоню довгоногого молодика.

— Що-о? — скрикнув молодий чоловік, хапаючи мене за комір куртки й моторошно скривлюючи обличчя. — Та це ж кримінальна справа. Ти збираєшся тікати, чи не так? Ходімо до поліції, юний злочинцю, ходімо до поліції!

— Поверніть мені мої гроші, будь ласка, — пробелькотів я, дуже зляканий, — і йдіть собі.

— Ходімо до поліції! — вів своє молодик. — Ти доведи в поліції, що то твої гроші!

— Поверніть мені мої гроші і скриню, прошу! — скрикнув я, захлинаючись сльозами.

Але молодий чоловік повторював одне: «Ходімо до поліції!» і грубо тягнув мене до віслюка, ніби було щось схоже між цією