Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

нещасний випадок, що загрожує йому вдень і вночі й колись його таки спостигне. Жінка, навпаки, народжує життя, призначення якого — вмирати. Те, що постає з лона жінки, — частина її самої, вмируща, як і вона. Фрідріх Дюренмат

Знадвору брязнула клямка, протяжно рипнули й ударились об стіну вхідні двері. Ганна прислухалася, але не ворухнулася, навіть очей не розплющила. Вона сиділа на стільці за столом, поклавши голову щокою на тильний бік долонь. Присіла з дороги і чи то задрімала, чи то впала в заціпеніння. З сіней доносилося шарудіння, дзенькнуло відро, але ніхто не заходив. Може, вітер двері відчинив або який собака загнався. Ще там що поперекидає… Спонукала себе думкою до активності, але важке заніміле тіло не реагувало на ці мляві сигнали. Ні, таки хтось прийшов. Чиясь рука мацала по дверях, узялася за клямку.

— Хто там? — Ганна підняла голову. У хаті стояли сутінки, з вікна падало синювате світло.

Двері розчахнулися, ніби на них якийсь здоровань плечем натиснув. Видно, одвірки поперекошувалися: не встигнеш до клямки торкнутися, як двері вже летять.

— А я все вгадую, чи то ти вдома, чи нє… Бачу, і не світиться, і дим із комина не валить…

Дрібна, але пряма, якась зовсім не стареча постать баби Мірки перебирається через поріг.

— А хай тобі де! — лається баба.

Двадцять років тому, коли Ганна прийшла до Корнелюків у невістки, то бабу Мірку вже кликали бабою, а її син Місько був старим парубком. Здається, за цей час вона й не змінилася, хіба тільки трохи всохлася і на язик стала гостріша та дошкульніша.

— Та от присіла трохи, — ніби вибачаючись, озвалася Ганна; звелася на ноги. — Зараз я світло ввімкну.

— Можеш не світити. На шо мені тут дивитися?

— Ніч уже.

— А мені однаково, що день, що ніч, я землю ногами пам’ятаю, — просторікувала баба Мірка. — Є такі прозірливі, шо бачать, шо за версту під землею робиться, а живуть через пень колоду. Куди не ступить, то в гімно вліпиться…

Ганна клацнула вмикачем.

— Сідайте, — припросила гостю.

— То замолоду я трохи недобачала, — не вгавала стара. — Ліве око в мене косило, але що довше живу, то рівніше на світ дивлюся. Той скельця на носа чіпляє, у тамтої більмо а мій зір тільки яснішає…

«Чого ж ви так довго двері шукали?» — кортіло Ганні запитати.

Баба Мірка наче прочитала її думки.

— Там у тебе в сінях сушина в торбі висіла… Шо, може, вже вийшла?

— Я зняла, треба викинути. Хотіла Колі узвару завезти, а дивлюсь — там якась міль завелася.

— Дурна ти, — плямкнула губами баба Мірка. — Не та міль, яку ми їмо, а та шо нас їсть. Не викидай, я заберу. Вони мені присмакували. Часом візьму, кину до рота… Я люблю, шоб у губі шось бовталося.

Стара підійшла до плити, заглянула до однієї каструлі, до іншої.

— Як там твій Микольцьо? — запитала.

— До санаторію відправили.

— А-а. Угу-угу. — Покивала. — А ти шо, до Лівова завтра не збираєшся?

— Скінчилося моє їждження, — мовила Ганна. — Колю зі шпиталю назовсім виписали. Дали путівку до санаторію, а звідти — додому.

— А я хотіла тебе просити, шоб ти мені льодяників купила, — баба Мірка не приховує свого розчарування.

Ганна заспокоює її:

— Я в понеділок поїду до райцентру, до воєнкомату, то куплю вам.

— У-у, — баба невдоволено підібрала нижню губу. — Лівовські мені смачніші. Та нехай уже будуть.

Ганна не зізнається, що завжди купує бабі льодяники в райцентрі біля автобусної. Нема їй коли по Львову цукерків шукати. У неї один маршрут: до госпіталю — й назад.

— Піду завтра до церкви, — каже Ганна.

— Угу, — похмуро схвалює баба Мірка. — До Хворощева чи до Вишківців? Якщо до Хворощева, то й за мене свічку Божій Матері постав, бо я, грішна, без причастя-сповіді, мов бусурманка, живу. А як до Вишківців — не треба. У них батюшка — підарас.

— Бабцю, що ви таке кажете?! — зніяковіла жінка.

Ганна не знає значення цього слово, проте чула, як ним молодь лається.

— Таке на світі робиться, шо і слухати, і казати невдобно. Содом і Гоморра!..

Баба Мірка замовкла. Чи то виговорилася, чи то взяла паузу, щоб дух перевести. Нагла тиша запала в помешканні, аж у вухах задзвеніло. Не тиша, а порожнеча. Ніби з хати всі меблі винесли або душу вийняли. Ганна завмерла, як стояла, боячись зрушити з місця. Усе довкола видавалося їй несправжнім і непевним. Здавалося, будь-який необережний порух може спровокувати щось непоправне, спричинити якісь непередбачені наслідки. Було чути, як на горищі шарудять і щось гризуть миші. За вікном у саджалці діда Кулка скреготали жаби. Ці буденні природні звуки таїли в собі якусь невизначену підступну загрозу. Внутрішньо зіщулившись, Ганна чекала, доки баба кине їй рятівне слово. Стара не поспішала — прокашлялася, продерла горло. Наче проводила підготовку. Коли озвалася, її голос звучав дещо відчужено:

— Додому скоро будеш його забирати?

Вимовляючи перші слова, Ганна відчувала відстань між собою і своїм голосом. Голос уже був тут, а сама вона ще не повернулася.

— За місяць чи два. Не пригадую, до якого числа та путівка, — відказала, мовби строгим почерком вписала до офіційного формуляра. Аж потім зблиснула в її голосі власна присутність. — Може, трохи нерви підлікує. Бо такий уже неспокійний!

— Який тут спокій, коли тобі рученьки-ніженьки пообривало, — зажурено похитала головою баба Мірка. — Коли Яремчика тая міна пошматувала, то мені світ почорнів би…

— Про кого ви, бабцю? — Ганна подумала, що баба почала заговорюватися.

— Про свого синочка, нехай душа його спочиває з Богом. Яремчиком ми його звали. Такий уже був лагідний і слухняний… А вже до роботи який беручкий! Мале ше зовсім, Місько