He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро
Розділ шістнадцятий
Дивно, але після того, як ми повернулись додому, ми майже не згадували про нашу мандрівку до Норфолка. Настільки, що за якийсь час навіть почали кружляти чутки про те, для чого ми насправді туди їздили. І навіть тоді ми мовчали, аж доки люди врешті-решт не втратили інтерес.
Я досі точно не знаю, чому так відбувалось. Можливо, з огляду на Рут — вона вирішувала, що саме слід розповідати, тож ми чекали, щоб брати з неї приклад. А Рут з тієї чи іншої причини — можливо, вона відчувала збентеження через те, як усе обернулося з її «імовірним я», а можливо, насолоджувалась таємницею — залишалась повністю закритою. Навіть між собою ми уникали розмов про мандрівку.
Атмосфера таємничості полегшила мені життя: простіше було не розповідати Рут про те, що Томмі купив для мене касету Джуді Бріджвотер. Але я не зайшла так далеко, щоб приховувати її. Вона завжди лежала серед моєї колекції, в одному із невеликих стосів, складених біля плінтуса. Однак я завжди перевіряла, щоб касета не лежала згори. Траплялись миті, коли мені нестерпно хотілось розповісти, коли я хотіла, щоб ми позгадували Гейлшем під музику. Але чим більше часу минало від подорожі до Норфолка, чим довше я не розповідала їй, тим більше це починало скидатись на приховування провини. Звичайно, врешті-решт вона таки помітила касету, набагато пізніше, і це була, мабуть, набагато гірша мить для неї, щоб про це довідатись, але так іноді вирішує доля.
Навесні дедалі більше ветеранів почало відбувати на підготовку, і хоча вони їхали без метушні, спокійно, але оскільки від’їздило їх так багато, цього неможливо було не помічати. Я не певна, з якими почуттями ми спостерігали за їхніми від’їздами. Мабуть, до певної міри ми заздрили, що люди кудись вирушають. Складалось враження, наче вони прямують до більшого, захопливішого світу. Але, звісно, без сумніву, їхні від’їзди дедалі більше нас непокоїли.
Приблизно у квітні Еліс Ф., перша з нашої гейлшемської групи, поїхала також, а невдовзі після неї — Ґордон К. Вони обоє попросились на підготовку самі і вирушили туди з радісними усмішками, але після цього — принаймні для нашої компанії, атмосфера в Котеджах змінилась назавжди.
Багатьох ветеранів, здавалося, теж зачепив шквал від’їздів, і, можливо, внаслідок цього почався новий наплив чуток на теми, про які говорили в Норфолку Кріссі з Родні. Розмови стосувались якихось учнів з іншого регіону, які отримали відтермінування, оскільки продемонстрували свою любов — і тепер у цих розмовах часом ішлося про учнів, які не походили з Гейлшема. Ми вп’ятьох (ті, хто їздив до Норфолка) уникали цих тем: навіть Кріссі й Родні, які раніше завжди перебували в самому епіцентрі таких бесід, тепер зніяковіло відвертали погляди, щойно розмова завертала на цю стежку.
«Ефект Норфолка» вплинув навіть на нас із Томмі. Я гадала, що коли ми повернемось, то використовуватимемо кожну нагоду наодинці, щоб обмінятись роздумами щодо його теорії про Галерею. Але з якоїсь причини — однаково пов’язаної з нами обома — цього так і не сталося. Єдиним винятком був той ранок у пташнику, коли Томмі показав мені своїх вигаданих тварин.
Хлів під назвою «пташник» стояв на самому краю території Котеджів, і через те, що його дах страшенно протікав, а двері постійно сходили з завіс, його ні для чого не використовували — хіба що деякі пари часом ховались там у теплі місяці року. На той час я призвичаїлась до тривалих самотніх прогулянок і, мабуть, якраз вирушала в одну з них, і якраз проминула пташник, коли почула, що мене гукає Томмі. Я обернулась і побачила, що він, босий, балансує на клаптику сухого ґрунту, оточеного великими калабанями, а рукою тримається за стіну хліва, щоб не впасти.
— Що трапилося з твоїми ґумаками, Томмі? — запитала я. Хоч босий, він був одягнений у свій звичний товстий светр і джинси.
— Я це… ну знаєш… малював… — він засміявся і підняв догори маленький чорний блокнотик, схожий на той, з яким завжди ходив Кефферс. З часу нашої подорожі до Норфолка минуло вже понад два місяці, але щойно я побачила блокнот, як зрозуміла, про що йдеться. Однак зачекала, щоб він сам сказав:
— Якщо хочеш, Кет, я тобі покажу.
Він повів мене до пташника, стрибаючи вибоїстою поверхнею землі. Я думала, всередині виявиться темно, але крізь отвори в покрівлі лилося сонячне світло. Біля стін громадились різноманітні уламки меблів, що накопичились тут за останній рік — зламані столи, старі холодильники тощо. Посередині приміщення стояла двомісна канапа, з-під чорного пластикового покриття стирчала набивка — мабуть, її витягнув сюди Томмі. Я припустила, що він сидів тут і малював, якраз коли я проходила повз. Поруч із канапою лежали боком його ґумаки, з яких стирчали футбольні підколінки.
Томмі застрибнув на канапу, розминаючи великий палець стопи.
— Вибач, у мене трохи смердять ноги. Я роззувся, не подумавши. Я, схоже, порізався. Кет, хочеш побачити малюнки? Рут бачила їх минулого тижня, і я відтоді хотів і тобі показати. Їх ніхто не бачив, крім Рут. Поглянь-но, Кет.
Тоді я й побачила вперше його тварин. Коли він розповів мені про них у Норфолку, я уявила собі зменшені версії малюночків, які ми малювали в дитинстві. Отож мене приголомшило, наскільки кожен із них виявився прискіпливо деталізованим. Насправді самих тварин навіть не відразу можна було розгледіти. Перше враження — ніби дивишся на мікросхему: крихітні канали, звивисті жилки, мініатюрні Гвинтики й коліщатка, вималювані з одержимою точністю, і щойно дистанціювавшись від зображення, ти міг розгледіти на ньому якого-небудь панцирника, наприклад, чи пташку.
— Це моя друга книга, — сказав Томмі. — Першу не побачить ніхто! Мені довелось чимало вправлятися.
Він лежав горілиць на канапі, натягаючи на ногу підколінок і намагаючись надати голосові буденного звучання, але я знала, що він не дочекається моєї реакції. Незважаючи на це, впродовж певного часу я не могла здобутись на щиру похвалу. Можливо, частково це було пов’язано з моїм побоюванням, наче будь-яка творча робота знову може накликати на нього неприємності. До того ж його малюнки так відрізнялися від усього,
