Гордієві жінки - Жанна Куява

– Мамо, чого ви вирішили, що я нещасний? – глянув на неньку Віктор, сміючись. Так, ніби знущався над рідною людиною, але насправді він таким був: непорушним і міцним.

Ганна тим часом геть не зрозуміла синового запитання і безпричинного задоволення. Глянула на нього пильно, а врешті знайшлася:

– А то ще скажи, що щасливий?! – не діждавши відповіді, так само уважно роздивившись гостей, зокрема близнючок, перепитала: – Щасливий, сину? – В очах жінки зблиснула іскринка чи то надії, чи звичайної жіночої або й материнської цікавості.

– Щасливий, – відказав Віктор, кладучи до рота чергову порцію овочевого салату.

– З ким, синочку? – нахилилася над столом, утупилася йому в очі.

– Ні «з ким», мамо, а просто щасливий.

– О, так не буває, – лупонула виделкою по столу розгнівана мати.

– Буває, мамо, – любляче відказав син. – Різне буває щастя, мамочко… Не тільки те, про що кажете ви, робить людину щасливою, – глянув ніжно на матір.

– Не хочу слухати! – махнула вкотре рукою, відвернула від сина погляд. – Говориш якимись своїми загадками-непонятками…

– Вам, тьотю, тре’ казати тільки те, шо хочете чути, пра’? – моргнув злегка захмелілий Айдер.

Жінка змовчала, вдаючи добрий апетит.

– А тепер-ка, дивися, Ганю, – нарешті втрутився в розмову дядько Льоня. – Твоя молодша сестра Тетяна, нині покійна, Царство їй Небесне, вийшла заміж по любові за Петра Олещука, і що, скажи, мала, як жила в сім’ї?

– То що зробиш, як бідоласі такий паскуда попався, – жінка облишила їсти, обтерлася серветкою.

– І тепер-ка, дивися, Ганю, – продовжив чоловік, – якби вона тебе послухала, то не вродила би собі сина, й не було би зараз-ки в нас козака Айдера! – змахнув правицею, тримаючи нею виделку з нанизаним шматком індичатини.

– Що ти хоч’ цим сказати? – дещо гнівно спитала мужа Ганна.

– Дорослі люди самі вправі рішати й оприділяти, як їм жити, – роз’яснив.

– Дорослі люди хай шо хочуть, те рішають… А я, як бачу свого сина вічно одиноким і нещасним, то мені, знаєш, як серце за нього болить?! – узялася за своє турботлива ненька.

– Хіба по мені скажеш, що я нещасний? – звернувся до всіх Віктор.

– Не скажеш, – відказав синові батько.

– Старий, мовчи, – різко обернулася до чоловіка Ганна. – Хіба ти відаєш, шо то за щастя таке – бути одному? Та ти би сам без мене й дня не прожив би, пропав би! – виголосила.

Хтось із гостей хихикнув.

– Не вірите? Ану, скажи, Льонько, чи ти без мене не пропав би? – її повіки засіпалися, бо що, як чоловік візьме, та й скаже на загал не те, що вона собі придумала, на що очікує і в чому досі була впевнена стовідсотково?!

Допіру навіть дівчатам стало страшно за пані Ганну. Тільки б її чоловік сказав те, на що вона чекає. Інакше… Ой-ой, із її запалом та характером можна невідь-чого очікувати!

– Не знаю, Ганю, чи пропав би, але без тебе свого життя я вже не уявляю, – обняв дружину господар.

Лія з Мією аж зааплодували такій мудрій відповіді, що влаштувала і дружину, і чоловіка.

Тим часом застілля скоро завершилося, бо Чорний пообіцяв дівчатам звозити їх на Світязь, аби побачили озеро, про яке багато говорили ще в Приградді. Тобто Айдер подав таку ідею, тільки-но гості ступили на поріг. Віктор підхопив її і вже не пригублював алкоголю, бо хто-хто, а іменинник на своєму святі таки має почокатися за своє здоров’я, а він уже потерпить до вечора.

Їхати близнючкам страшенно не хотілося, бо день і так провели в дорозі. Та іншої подібної нагоди побачити «український Байкал» може й не випасти.

Тільки…

Коли дівчата зайшли в найбільшу і найприбранішу в домі кімнату, приготовлену дбайливою і завбачливою господинею спеціально для ночівлі нових гостей, аби перевдягнутися в зручніші, як для озера, вбори, то в самісінькому її центрі, посеред двох великих вікон, помітили чималу картину з намальованими квітами маку, від яких погляди відвести було годі.

Лія сіла, чи, радше, впала, на тахту навпроти.

Мія підійшла до малюнка впритул.

– Ліє, – обернулася до сестри й більш не промовила й слова. Обличчя меншої близнючки, як мало коли, було спантеличеним.

– Там не позначено, чия робота? – за кілька секунд спитала пришиблена побаченим старша близнючка.

Менша покрутила головою, мовляв, ні. Але вона точно знала, як і сестра, що ця робота належить одній і тій же людині, котра є автором картин із маками, що висять на стінах і їхньої червоної кімнати в Приградді.

Мія не забарилася. Вибігла надвір, гукнула господиню. А коли та зайшла в кімнату, дівчина зачинила двері й тихо попросила:

– Будь ласка, скажіть, звідки у вас ця картина.

Пані Ганна не зрозуміла попервах, що від неї хочуть. Узявши руки в боки, вийшла на середину кімнати:

– А шо хіба таке? – серйозно й трохи знервовано запитала.

– Нічого, просто ми теж маємо вдома дуже схожу картину, а хто намалював, не знаємо. А дуже хочемо знати, – знайшлася з роз’ясненнями веремія.

– А, – змахнула обома руками господиня, добряче нагнувшись уперед, видно було, що то так напругу із себе скинула-прогнала. – То тре’ сестру питати, то я в неї взяла, – зізналася.

– А де сестра живе?

– Слухайте, та ж побудьте в мене, а то жди вас жди, готовся-готовся, а вони вже хочуть куди-ся їхати! – заквоктала своє літня жінка.

– Та, ні, ми тільки про те кажемо, що хотіли би у вашої сестри запитати, чи знає вона, хто намалював ці картини, і все! – відказала на те молодша близнючка.

Лія тим часом узялася уважно дивитися то на тітку Ганну, то на розчепірені пащеки яскравих і таких знайомих диких маків.

– Та знає, ясно, шо Санька знає, – відповіла на те пані Ганна. – Вона за мене на десять літ старша, то багато всього знає… Даже мені називала, як тую художницю було звати, але я не запам’ятала, нема вже доброї пам’яти, одсихає з віком, як і розум, – зайшлася пискливим сміхом. – Вона вмерла давним-давно, та художниця, а картини зосталися. Шось таке, наче сирота при живих батьках була… з дідом одним жила… даже замуж будь-то би вийшла… дитину вродила… Але розсипалася тая родина, як висохлий пуп’ях[51] од цвитка, розлетілася в пил, як насіннє з того-таки пуп’яха, – потеребила трьома пальцями, ніби дійсно відбирала насіння од квіткового пуп’янка. – Тепер десь у інших краях сіється-плодиться… Шось таке, наче баба там вельми пуста була, не давала сходитися синові з матір’ю теї