Час жити і Час помирати - Еріх Марія Ремарк
— Коли все це справді так, то, може, й маєш.
— Я теж такої думки, — сказав Гребер з полегшенням. — Крім того, є ще весільна позичка, здається, тисячу марок. Можливо, тобі, коли вийдеш заміж, більше не доведеться ходити на твою швейну фабрику.
— Навряд. Одне одного не стосується. Що ж мені тоді цілий день робити? Самій.
— Твоя правда.
Гребер почував себе якусь мить зовсім безпомічним. «Що вони тільки з нами роблять, — думав він. — Ми молоді і повинні бути щасливими, залишитися разом. Яке нам діло до війни, яку затіяли наші батьки?»
— Скоро ми станемо самотніми, — сказав він. — А коли одружимось, то не так відчуватимемо самотність.
Елізабет похитала головою.
— Ти не хочеш? — запитав він.
— Ми будемо все одно самотніми, — сказала вона. — Навіть іще більше.
Гребер знову почув голос співачки з будинку на протилежному боці. Вона перестала співати гами і перейшла до октав. Її спів скидався на крик, якому відповідала тільки луна.
— Це ж не навіки, коли ти так тривожишся, — сказав він. — Якщо захочемо, ми завжди зможемо розлучитися.
— Тоді навіщо ж одружуватись?
— А навіщо що-небудь дарувати державі?
Елізабет підвелась.
— Вчора ти був інший, — промовила вона.
— Тобто як це інший?
Вона ледь усміхнулася.
— Давай більше не розмовляти про це. Ми разом, і цього досить.
— Ти не хочеш?
— Ні.
Гребер здивовано глянув на Елізабет. Щось у ній ніби замкнулося і сховалося від нього.
— Прокляття, — мовив він. — А я ж не мав на увазі нічого поганого!
Елізабет знов усміхнулася.
— В тому-то й справа. Не слід так мріяти. У нас ще є щось випити?
— Є ще сливовиця.
— Та, що з Польщі?
— Так.
— А немає чого-небудь не трофейного?
— Десь була ще пляшка тминної. Німецької.
— Тоді подай її.
Гребер пішов на кухню по пляшку. Він був злий на себе. Якусь мить він стояв перед посудом та дарунками Біндінга в напівтемному приміщенні, пропахлому рештками їжі, і почував себе спустошеним і ніби вигорілим. Потім повернувся назад.
Елізабет стояла біля вікна.
— Яке сіре небо, — мовила вона. — Буде дощ. Шкода!
— Чому шкода?
— Це наша перша неділя. Можна було б погуляти. Там, за містом, весна.
— Ти любиш гуляти?
— Ні. З мене цілком достатньо, коли фрау Лізер немає вдома. Але для тебе було б краще піти на прогулянку, ніж сидіти в кімнаті.
— Мені це теж байдуже. Я не мало пожив на природі і можу довго обійтися без неї. В моїй уяві природа — це нерозбомблена, затишна кімната з цілими меблями. Вона в нас є. Це найбільша радість, яку я можу собі уявити, і тому я ніяк не можу натішитися цим дивом. Але тобі, можливо, воно вже набридло. Якщо хочеш, ми можемо піти в кіно.
Елізабет замотала головою.
— Тоді залишимося тут і нікуди не підемо. Якщо підемо, день розпадеться на шматки і мине швидше, ніж тоді, коли ми залишимося тут. Так він триватиме довше.
Гребер підійшов до Елізабет і обняв її. Він відчув волохату матерію її купального халата. Потім побачив у її очах сльози.
— Я наговорив дурниць? — спитав він. — Перед цим?
— Ні.
— Але щось я, мабуть, зробив не так. А то чому б ти плакала?
Він міцно її пригорнув. Через її плече було видно вулицю. Зарослий чоловік в підтяжках зник. Кілька дітей залізли в дірку, що вела до підвалу розбитого будинку, і гралися у війну.
— Давай не будемо сумувати, — промовив Гребер.
Співачка навпроти завела знов. Тепер це була пісня Гріга. «Я люблю тебе! Я люблю тебе! — верещала вона і поїм пронизливим, деренчливим голосом. — Я люблю тебе вічно, хоч би там що. Я люблю тебе!»
— Ні, ми не будемо сумувати, — сказала Елізабет.
Після полудня почався дощ. Рано смеркло, і небо дедалі більше затягувалося хмарами. Вони лежали в ліжку, було темно, вікна стояли розчинені, а дощ падав навскісними блідими потоками, зливаючись у суцільну водяну стіну.
Гребер услухався в монотонний шум. Він думав про то, що в Росії тепер почалося бездоріжжя і все просто потопає в непролазному баговинні. Повернувшись, він ще застане грязюку.
— Мені ще не пора йти? — спитав він. — Фрау Лізер напевне скоро заявиться.
— Ну й нехай заявляється, — промурмотіла Елізабет сонним голосом. — Хіба вже так пізно?
— Не знаю. Але, можливо, через дощ вона повернеться раніше.
— А може, саме тому вона повернеться пізніше.
— Може, й так.
— А то й завтра вранці,— додала Елізабет і поклала голову йому на плече.
— А може, вона навіть попаде під вантажну машину. Та це було б для нас завелике щастя!
— А ти не дуже гуманний, — пробурмотіла Елізабет.
Гребер дивився на сірі потоки за вікном.
— Якби ми були одружені, мені б узагалі не треба було йти від тебе, — промовив він.
Елізабет не поворухнулась.
— Навіщо тобі на мені одружуватись? — спитала вона. — Ти ж мене майже не знаєш.
— Я знаю тебе досить давно.
— Де там давно! Кілька днів.
— Не кілька днів. Я знаю тебе понад рік. Цього достатньо.
— Як це — понад рік? Дитинство ж не можна брати до уваги. Це щось далеке-далеке.
— А я й не беру. Але за два роки на фронті я одержав майже три тижні відпустки. Тижнів два я вже тут. Це відповідає десь, п’ятнадцятьом місяцям фронтового життя. Отже, я знаю тебе вже добрий рік, якщо брати до уваги два тижні відпустки.
Елізабет розплющила очі.
— А я про це досі й не думала.
— Я теж ні. Це спало мені на думку перед цим.
— Коли?
— Як ти заснула. Коли йде дощ, а навкруги темрява, в голову приходять всякі думки.
— Для цього неодмінно потрібен дощ і темрява?
— Ні. Але так інакше думається.
— А тобі більше нічого не спало на думку?
— Спало. Я міркував про те, як це чудово, коли людина може використовувати свої руки не тільки для того, щоб стріляти і кидати гранати.
Вона повернула до нього обличчя.
— Чому ж ти не сказав мені про це сьогодні вдень?
— Вдень про такі речі не скажеш.
— Це було б краще, ніж розводитись про місячну допомогу та весільну позичку.
Гребер підвів голову.
— Це те саме, Елізабет, тільки я
