Чуття і чутливість - Джейн Остін

ніж визнаю його натуру здатною на таку жорстокість. Ця особа, про яку він пише, хоч би хто вона була — і всі, так, усі, окрім тебе, дорога сестро, мами і Едварда, здатні жорстоко мене оббрехати. Окрім вас трьох, чи є у світі чоловік, якого я не запідозрю раніше, ніж Віллоубі, чиє серце я знаю так добре?

Елінор не стала сперечатися і сказала тільки:

— Але хто б не були ці ганебні твої вороги, не допусти, мила сестро, щоб вони зловтішно святкували перемогу, а покажи, як упевненість у своїй незаплямованості і чистоті намірів твердо підтримує твій дух! Гордість, що протистоїть такій низькій злостивості, шляхетна і гідна похвали.

— Ні, ні! — вигукнула Маріанна. — Горе, яке схоже на моє, позбавлене будь-якої гордості. Мені все одно, хто знатиме, яка я нещасна. І нехай хто завгодно тішиться з приводу мого приниження. Елінор, Елінор, ті, чиї страждання дрібні, можуть бути горді і непохитні скільки їм хочеться, можуть нехтувати образами або платити за них презирством, але в мене немає на це сил. Я повинна мучитися, я повинна лити сльози… і нехай радіють ті, хто здатний на подібне.

— Але заради мами і мене…

— Для вас я зробила б більше, ніж для себе. Але видаватися веселою, коли я так страждаю… Як можна цього вимагати!

Знову вони обидві замовкли. Елінор задумливо походжала від каміна до вікна, від вікна до каміна, не помічаючи ні тепла від вогню, ні того, що відбувалося за склом, а Маріанна, сидячи в ліжку, притулилася головою до бильця, знову взяла листа Віллоубі, здригаючись, перечитала кожну його фразу, а потім вигукнула:

— Ні, це занадто! Ах, Віллоубі, Віллоубі, невже це писав ти! Як жорстоко… жорстоко, і знайти цьому прощення неможливо. Так, Елінор, неможливо. Хоч би що йому про мене не наговорили, він все ж мусив був відкласти вирок! Хіба не повинен він був сказати мені про це, дати мені нагоду виправдатися? «Локон, яким Ви так послужливо мене удостоїли», — повторила вона слова з листа. — Ні, цього вибачити не можна. Віллоубі, де було твоє серце, коли ти писав ці слова? Таке грубе глузування!.. Елінор, чи можна виправдати його?

— Ні, Маріанно, виправдань йому немає.

— А ця особа… хтозна, на що вона здатна?… І як давно все це було сплановано і здійснено нею? Хто вона така?… Ким вона може бути?… Хоч би раз у наших розмовах він згадав про яку-небудь молоду красуню серед своїх знайомих! Про жодну ніколи! Він говорив зі мною тільки про мене.

Знову запала мовчанка. Хвилювання Маріанни ставало сильнішим, і нарешті вона не змогла його стримати.

— Елінор, я мушу поїхати додому. Я маю повернутися і втішити маму. Чи не можемо ми вирушити завтра?

— Завтра, Маріанно?

— Так. Навіщо мені залишатися тут? Я приїхала тільки заради Віллоубі… А зараз навіщо мені бути тут? Заради кого?

— Завтра вирушити ми ніяк не можемо. Ми зобов’язані місіс Дженнінгс не тільки ввічливістю, але навіть проста ввічливість забороняє такий поквапливий від’їзд.

— Ну добре, тоді післязавтра або ще через день. Але я не можу залишатися тут надовго. Залишатися, щоб терпіти розпитування і натяки всіх цих людей? Мідлтони, Палмери — як я витримаю їхню жалість? Жалість жінки на кшталт леді Мідлтон! О, що сказав би на це він!

Елінор порадила їй знову лягти і відпочити. Вона послухалася, але їй не полегшало. Душевні і тілесні страждання не залишали її ні на мить, вона крутилася в ліжку, ридаючи все більш несамовито, і сестрі було все важче зашкодити їй встати, так що вона вже із острахом подумала, чи не покликати на допомогу, проте лавандові краплі, які вона, врешті-решт, умовила її випити, допомогли, і до повернення місіс Дженнінгс Маріанна лежала на одрі своїх мук тихо і нерухомо.

РОЗДІЛ 30

Місіс Дженнінгс негайно піднялася до них і, не чекаючи відповіді на свій стук, відчинила двері і ввійшла з щирою тривогою на обличчі.

— Як ви себе почуваєте, серденько? — спитала вона Маріанну з ласкавим співчуттям, але та мовчки відвернулася.

— Як вона себе почуває, міс Дешвуд? Бідолаха! Виглядає вона дуже погано. Та й зрозуміло. Так, усе вірно. У нього скоро весілля, у цього мерзотника. Навіть чути про нього не хочу! Мені місіс Тейлор розповіла про це півгодини тому, а її сповістила близька подруга самої міс Грей, інакше я б ні за що не повірила. Я ледь не зомліла. Ну, відповіла я, можу тільки сказати, що він обійшовся з однією моєю знайомою панночкою як наймерзотніша падлюка, і від щирого серця бажаю йому, щоб дружина шпетила його з ранку до ночі. І так я завжди говоритиму, повірте мені, серденько. Не можу терпіти таких фортелів від чоловіків, і якщо де-небудь його зустріну, я йому такого прочухана дам, що він не прийде до тями. Мила моя міс Маріанно, є лише одна втіха: окрім нього, у світі знайдеться ще багато молодих людей набагато достойніших, і вам, з вашим таким гарненьким личком, обожнювачів не бракуватиме. Бідолаха! Не стану її більше турбувати, бо їй треба гарненько виплакатися, ото й усе. На щастя, як ви пам’ятаєте, увечері приїдуть Перрі і Сендерсони, це її розважить.

І вона вийшла з кімнати навшпиньках, немов побоюючись, що навіть легкий шум може поглибити страждання її юної підопічної.

Маріанна, на великий подив Елінор, вирішила обідати з ними. Елінор навіть спробувала заперечувати, але ж ні, вона спуститься в їдальню, вона чудово все витримає, а балачок навколо неї буде менше. Елінор зраділа, що вона — нехай і тимчасово — була здатна керуватися такою спонукою, і хоча вважала, що Маріанна не витримає до кінця обіду, більше не сперечалася, але, як могла, причепурила її сукню і залишилася сидіти поряд з нею, щоб допомогти їй підвестися з ліжка, коли їх прийдуть звати до обіду.

За столом Маріанна трималася спокійніше і їла більше, ніж сподівалася на те її сестра. Якби вона спробувала заговорити або помітила знаки уваги, якими