Ворошиловград - Сергій Вікторович Жадан

руки і ноги й потягли в бік ближчого бензовоза. Викинули його на гору, в руки двох інших. Він спробував вирватись, проте його легко скрутили, відчинили кришку бензовоза й кинули зв'язаного досередини. Причинивши кришку, пострибали вниз, на землю. Я не повірив своїм очам. Навіщо, подумав, він же захлинеться. На мить уявив собі, як він плаває в синьому бензиновому компоті, ніби в китовому череві, відштовхуючись ногами від залізного нутра. Гурт швидко розходився. Суперечки стихли, схоже, всі проблеми було узгоджено. Водій копійки вийняв потужний дорожній ліхтар і, обходячи машини, почав освітлювати навколишні пагорби, дивлячись, чи немає поруч когось чужого. Масний промінь повільно рухався травою в мій бік. Ось уже виповз насипом, ось уже зовсім наблизився до мене. «Падай! — раптом сказало мені моє серце. — Давай падай!» І я впав, просто на шпали. Промінь ковзнув над головою й посунув далі. Водій розвернувся й пішов між машинами. "А тепер — вали звідси!» — далі підказувало серце. Бензовози почали заводитись і від'їжджати в західному напрямку. Я підвівся, збіг із насипу й пригинаючись швидко пішов на далекі вогні будівель. Відійшовши на безпечну відстань, озирнувся — вітер гнав над головою важкі, мовби начинені монетами хмари, які знову затягли обрій. Світло несподівано зникло. Морок осів на траву, наче мул на річкове дно. Ніби хтось, виходячи з дитячої спальні, вимкнув за собою світло.

2

Пізні зірки й золоті трави — такими ранками повітря просушується й твердне, як свіжі простирадла на морозі.

Зранку всі займались своєю роботою, на нас мало хто звертав увагу, чоловіки пакували джипи, мов рибалки човни, готуючись до чергового запливу в повні здобичі східні води. Жінки підходили до священика, ніжно щось йому шепотіли, той, підсміюючись, дарував їм листівки з псалмами, олівці, записував на клаптиках паперу свій домашній телефон. Сєва виглядав утомлено, вчора він не надто постився, попри всі заклики пресвітера, сьогодні, схоже, шкодував за цим, усім своїм виглядом виявляючи послух та скорботу. Тамара зустріла мене нервово, довго випитувала, де я пропадав, кого це я собі тут знайшов і чому примушував усіх хвилюватись. Я відповідав їй, що хоча й провів цю ніч не знати де і незрозуміло з ким, проте думав увесь час про неї. Тамара не злилась, проте й задоволеною не була, мовчки сіла до машини, захряснувши за собою дверцята, від чого іржа посипалась, як сніг із зимових ялин. Проводжати нас узявся голова дружнього колективу перевізників. Ми стояли коло нашої волги, Сева уже сидів за кермом, прогріваючи двигун, як раптом із ближнього будинку вийшли молодята і попрямували до нас, тішачись із нагоди подякувати за вчорашнє. Молодий дістав із кишень своїх весільних штанів два фугаси з-під шампанського, наповнені паленим коньяком, виставив усе це на капот і запросив до столу. Я відмовився, відчинив дверцята й сів поруч із Тамарою. Сєва натомість приєднався до гурту, двигуна, втім, не вимикаючи, аби лишалась ілюзія прощання й подорожі. Священик цю затримку сприйняв радісно, перевізники йому подобались, можливо, тому, що слухали уважно і весь час підливали.

Молодий дістав із тих-таки кишень саморобного фінського ножа й кілька важких цибулин, розклав усе це поміж пляшками й почав люто шматувати стиглу городину. За якимось разом не розрахував свої сили й пробив фінкою капот волги. Водій дивився на все це зачаровано, нічого не говорячи й лише з сумом прикладаючись до фугаса з самопалом.

— Коли ми вже поїдемо? — втомлено мовила Тамара.

— Куди ти поспішаєш?

— Додому, Гєра, — відповіла вона й зітхнула, — додому.

— Скоро поїдемо, — заспокоїв я її.

— Як ти взагалі живеш? — запитала вона несподівано.

— Нормально, — відповів я. — А ти?

— І я нічого.

— А чому питаєш?

— Цікаво, — пояснила вона, — цікаво мені, як ти живеш.

— Ну, нормально живу. Нормально.

— Ну і добре, — сказала Тамара й відвернулась до вікна.

Десь за годину рушили.

Сєва піймав якусь свою хвилю. Сказав, що дорогу знає і довезе нас без проблем. Спочатку довго вибирались нагору. Волга глухла і скочувалася вниз, місцеві оточували наше корито і пхали його вперед. Зрештою, виповзли з долини й покотились ґрунтівкою, підстрибуючи на червоних і твердих, наче соснове коріння, цеглинах. Незабаром водій пригальмував. Тут, — спитав у нас, — тут ми виїжджали? Ніби тут, — відповів я йому, Тамара нервово зітхнула, а священик легко махнув рукою: мовляв, на все воля господня, їдь куди хочеш, у разі чого — збиратимуть урожаї, тоді і нас знайдуть. Сєва так і зробив. З'їхав на якусь непевну доріжку, що губилась між кукурудзи, й, ударивши по газах, рушив уперед. Сухе листя билось об бампер, намотувалось на двірники й залізало до відчинених вікон. Кукурудзяні стебла ламались із безнадійним тріскотом. Запах теплої смерті стояв за вікнами, проникаючи до салону. На одній із ям нас підкинуло вгору, рука Тамари опустилась на мою, проте Тамара швидко її прибрала.

Можливо, занадто швидко. Я спробував сам узяти її за руку, але вона рішуче вирвалась і відсунулась від мене подалі. Їхали довго, повільно й безнадійно, як зазвичай і їздять кукурудзяними полями.

Але не заблукали. Сєва, можливо, випадково, можливо, щось знаючи, виїхав із золотих хащ, і ми опинились на потрібному шляху. Лише незрозуміло було, в який бік нам їхати. Подумали й рушили праворуч, орієнтуючись за сонцем. Усі мовчали, Тамара зітхала все печальніше, а пресвітер крутив приймач, що задихався в цих ямах без радіохвиль, як водолаз без кисню. Сєва, побачивши, що в пресвітера мало що виходить, нахилився до нього, аби й собі щось там покрутити, й зовсім забув про дорогу, лише час від часу кидаючи поперед себе розслаблений погляд.

Несподівано, зреагувавши на якийсь рух, відчайдушно витис гальма. Я завалився на переднє сидіння. Пресвітер сповз під крісло. Тамара пронизливо скрикнула десь наді мною. Посеред дороги стояв Толік в учорашній міланівській куртці, з перебинтованою рукою. Стояв і посміхався нам, мов старим друзям.

— Що, Германе, спите в дорозі? — весело спитав, уже коли я вийшов і підійшов до нього.

Попутники мої лишились у машині, — Тамара тихо плакала від щойно пережитої небезпеки, Сєва флегматично мовчав, пресвітер шепотів якісь давні псалми про підводників та повітроплавців.

— Толік, — сказав я і побачив, як сонце, відбившись, пропливає його скляним оком. — Що ж ти стоїш хуєм серед дороги? Ми ж тебе задавити могли.

Толік на це лише зневажливо засміявся. В довгому волоссі його застрягли волокна кукурудзи, перебинтована рука кровоточила.

— Що з рукою?

— Та так, — він відмахнувся. — Вчора обріз розірвало, коли стріляв. Вранці повернувся, а ви вже поїхали. Я руку