Торговиця - Роман Іванович Іваничук
Від церкви долинув густий передзвін, що сповістив про складання молодими шлюбної присяги; сопілкарі, скрипаль і цимбаліст вийшли з галявини на крутосхил, випробовували інструменти, й із безладного хаосу звуків вихопилася враз вітальна весільна мелодія, в якій і радість нового життя, і смуток за молодою волею, любовна втіха й жаль за її неминучою проминальністю...
А вже вийшла з церкви барвиста процесія: попереду йшли князь у військовій вбері й княгиня, зав’язана шальовою хусткою, як молодиця; музика загомоніла над горами, й уторопські жінки, запрошені на партизанське весілля, послали назустріч молодій парі сповнену світлим жалем пісню: «Наша молода, як ягідочка, ой чому ж ти не тужиш, вже другий раз дівонькою не будеш...»
Олесь стояв за смерековим частоколом, скороблений незрозумілою тривогою, начебто щось лихе мало трапитися... А то, напевне, від думок, що вгризалися в Олесеву свідомість, заслоняючи його, наче бронею, від веселого гамору, що долинав до галявини з низовин; думки заводили в непроглядь реальності, яка неминуче настане після веселощів.
З весілля починається моє партизанське життя, — думав він, — а які то будуть від’їдини та попразен: чи сопілчані трелі не переміняться у плач трембіт, а хмільний трунок не стане кров’ю, й буйна весільна круговерть закінчиться танком смерті?.. Та відганяли його зневіру оптимістичні помисли: яке б смертельне весілля не закружляло над світом, все одно після нього з’явиться нове життя, яке завше народжується в болісних муках: кожна радість спершу купається в крові — і перше кохання, і новонароджене дитя, і свобода...
Весільна процесія з гамором, сміхом, співами і стріляниною врешті увірвалася на галявину. Олесь вийшов із–за смерек і стетерів від того, що побачив: за стіл на почесне місце сідали молоді, й були це — чорноока кучерява Нуся Дзіваківна й Олесів гімназійний побратим Юрко Сербин, які вже давно відтужили за своїм товаришем, замученим у Бригідках. Олесь сів навпроти них...
Нуся сполотніла, примліла й приникла голівкою до Юркового плеча, немов ховалася від привида. Та Олесь був живий–живісінький — але ж де так довго барився? Юрко з подивом, зніяковінням і винуватістю дивився на Олеся, чекаючи найнесподіванішого наслідку, та підняв келих отець Чемеринський і виголосив тост за молодих. Олесь теж підняв чарку й силувано посміхнувся до Нусі, немов хотів їй сказати: ніхто ж не винен, ніхто й правди не повинен дізнатися; й видобув нарешті Юрко із себе слова:
«Звідки ти вернувся, Олесю?»
«З того світу...»
«Там страшно?» — спробував зажартувати Юрко.
«Там темно, — відказав Олесь. — І я щасливий, що можу нині бачити вас».
Після весілля партизани сотні «Сурма» почали готуватися до походу в Ковалівський ліс, де мали зайняти оборону на лінії між Іспасом і Боднарівкою.
Зв’язкову Нусю–Зірку Скиба послав в Уторопи, де вона першого вересня з належними документами від Міського відділу народної освіти мала зголоситися до семирічної сільської школи на посаду вчительки.
Розділ двадцять перший
Літня ніч, як на весіллі в бідного, коротка, та для Олеся розтягнулася вона в довжину всього його зрілого віку матовими картинами, що прокручувалися перед очима, мов чорно–біла стрічка німого кіно.
З–над повороненого ніччю плеса, що притихло під примарним сяйвом місяця, вгамувавши своє шалене кружляння перед тим, як вихопитися із заводі подвоєною силою злитих річок у запінене русло й погарцювати в далеку путь до моря, здіймалася біла курява туману й, пресуючись у ватяні плахти, оповивала нижній схил Воскресінецької гори. Й поринала вона у білу бездонну каламуть, ніби втомилася височіти сторожею над околицею Міста, занурювалася, і вже лиш половина її коливалася на поверхні білоти, немов ковчег, що безнадійно тоне. За мить її не стало видно, зникла, в розпачі вчепившись за усипане зоряною гранню небо верховіттям струнких гаджуг, що стали схожими на шпилі стародавніх замків чи то готичних соборів.
Олесь чіпко увіп’явся поглядом у те видиво, прикипів, ніби намагався збити піну мряки, яка нестримно набухала, загрожуючи й ті шпилі затопити — і вже ніколи не побачить він того місця, де настиг його ординський полон. Та хай би й пропало воно навіки, а все ж невимовно стало за ним жаль, бо ж тут прожив він останню мить свого вільного життя перед довголітнім невольничим випробуванням; і чи вийшов би він цілим душею й тілом із воркутинського пекла, якби саме під цією горою не відчув непоборне притягання рідної землі, без якої немає сенсу жити й заради відчуття на ній єдиної миті свободи варто піти на муки або й на смерть.
Й немов від тривоги, що не стане більше на світі Воскресінецької гори й кане в забуття щасливий мент, коли переможений Олесь відчув себе непереможним, розступилося на вершині біле жмуття туману, гейби шаблею розполовинене, сповзло обабіч гори, й Олесь побачив...
І здалося йому тієї миті, що то не видіння і не спогад, а найвідчутніша реальність, у якій він і зараз перебуває, хоч минуло з тих давніх пір цілих півстоліття...
У кінці квітня 1945 року, провідної неділі, на Космач, де розташувався військовий округ УПА «Говерла», за наказом Хрущова було кинуто тридцять тисяч військ НКВД під кодовою назвою «Червона рубаха».
Шляхом через Печеніжин, Слободу Рунгурську й Акрешори посунула танкова бригада, а дві стрілецькі дивізії і полк прикордонників зупинилися на початку Вербізького тракту з лівого берега Пруту між вулицями Скупневича й Сєнкевича, й бастіоном на цій лінії став Крупників млин.
На правому березі ріки заліг курінь «Гайдамаки», зайнявши оборону на лінії Іспас—Боднарівка; у підніжжі Воскресінецької гори зайняла бойову позицію сотня «Сурма», озброєна «дехтярами», двома максимами, а чолопок гори зайняла команда мінометників із сотенним Скибою на чолі, оснащена чотирма мінометами, протитанковим гранатометом і спорим запасом мін та фаустпатронів.
Ніч минала тихо–мирно в напруженій поготівлі до бою, що мав, як передбачалося, розпочатися на світанку.
Із грушівської улоговини між Воскресінецькою горою й пилипівським Погорільцем потягнуло першим весняним теплом. Бійці рою Юрка Сербина, спершись спинами один до одного, слухали розповідь прибулого минулої осені до сотні Скиби колишнього гімназиста Петра Гулейчука, який перед матурою вступив до дивізії «Галичина» й після погрому під Бродами, уцілілий, вибрався з гаварецьких пропастей, пробрався крізь іспаські ліси й мишенські переяри до Утороп, де зголосився добровольцем до сотні «Сурма».
Розповідав він новим побратимам про страшну масакру під Радивиловом і Бродами, про зраду німецького командування, яке полишило на поталу більшовицьким різунам беззахисну дивізію. Усі закони війни стосовно воїнів української дивізії були зневажені, замість шляхетної битви відбулася кривава різанина, в
