Чотири шаблі - Юрій Іванович Яновський
— Коли я чую його неможливий жаргон, — сердито сказала Аліна, — я готова тікати безвісти! Просто ведмідь якийсь…
— Але на тебе він поглядає цілковитим ягнятком, — невинним голоском поправила Воля, — і, слово честі, я бачила, як він виписував до книжечки різні благородні слова, щоб тобі сподобатись!..
— Благородні слова, — гірко озвалася Рада, — ви знаєте, де він воював цілу війну? У морській піхоті, щоб ви знали!..
— При чому тут морська піхота? — нахмурилася Аліна. — У нас у Ленінграді «морська піхота» було найдорожче слово!
— Коли я клеїла стінну газету, він мені гукнув знаєте що? «Проверніть операцію на двадцять ноль-ноль». Ви гадаєте — тільки це? «За невиконання буду драїти на бюро вашу неоперативність…» Як вам подобається?
— Ти, Радко, не лізь до філології, — примирливо сказала Воля, — а як же він повинен був висловитись? Твій геолог, думаєш, інакше лається, коли має нещастя вчити довжелезного вірша, який ти для нього переписала?
— А політехнік? Щось він надто часто приносить твоєму дідові різні речі, які той забуває на лекціях в інституті, зонтики, калоші, цілий універмаг!
— Годі, дівчата, — зупинила Волю і Раду Аліна, — нехай собі називають нас старими дівами, ми не потребуємо їхнього товариства! Обійдемось дуже легко…
— А мені шкода, дівчата, — я б з охотою поїхала. Це незабутня подорож! І хоч би знати, хто це нам підклав таку свиню. Невже ми повинні через твого Костя Хмеля сидіти вдома, а всі попливуть до Канева?
— Коли ти ще раз тулитимеш до мене того Костя, я не відповідаю за себе! — оголосила з притиском Аліна.
— Дівчата, — благально сказала Рада, — я не можу вже чути про того Костя Хмеля…
— Правильно, — погодилась Воля, — я певна, що Аліна перша вимовить це ім'я і тоді вона заплатить штраф!..
Аліна пішла в атаку й неодмінно хотіла покарати Волю власною рукою, але Воля була дуже поворотка й жертвою стала Рада, яка не встигла своїми короткозорими очима помітити, звідки насувається небезпека. Вона в свою чергу погналась за Волею й налетіла на шафу. Шарварок знявся повний, і він лише набув організованих форм, коли Воля витягла з шафи оберемок старої родинної одежі й пожбурила на ліжко.
— Я пропоную професорське весілля!
Це була любима їхня гра ще з дитячих років, коли за головного режисера порядкувала Волина мама. Тоді Аліна незмінно набувала зовнішності молодого, Воля — молодої, а Рада — батька професора, візника, міліціонера й молодшої сестри, — залежно від обставин. Гра мала безліч варіантів, до неї ставали інші персонажі, квартира перетворювалась на божевільню, батько-астроном тікав з дому, а діда-математика замикали до кухні, звідки він мав тягати самовара на весільний стіл і вдавати з себе трактирного полового на гастролях у статечному домі.
І от Аліна ще раз «молодий», а Воля — наречена в фаті з риболовної сітки. В процесі одягання й перетворення молода щипала молодого, а молодий верещав і замірявся на всіх парасолею, «професор» — Рада споруджувала трибуну за допомогою табуретки, ящика, килима й горлала, щоб їй не заважали. Вереск, регіт, галас і гуркіт по вінця виповнили кімнату…
Несподівано, у найневідповіднішу мить, перед вікном раптом виник молодий хлопець і стовбичив хвилину, намагаючись привернути до себе увагу весільчан. Новий вереск, дівчата, побачивши хлопця, попадали просто на підлогу, реквізит розсипався, запанувала тиша.
— Дівчатка, — мовив спокійно Кость Хміль, — я вам приніс запрошення на пароплав. З'являтися об одинадцятій ноль-ноль. Провіант забезпечено, але різні там йолки-булки можете захопити. Добро? Яку це ви п'єсу репетируєте?…
Коли пароплав відходив від пристані, Аліна сиділа в жіночій каюті й нізащо не наважувалась вийти на палубу. Вона червоніла, коли згадувала, як Кость дивився на їхній маскарад. Рада начепила темні окуляри й заповзялася нікого не пізнавати. Одна Воля без усякої ніяковості поздоровкалася з Костем і навіть лукаво йому підморгнула:
— Товаришу капітан, ви, здається, за весіллям не виспалися?
Це стало неначе традицією, — екскурсантів завжди проводжав із Києва дощ. Небо затяглося сірою мішковиною, крізь яку бризнули перші краплі. Та весна брала своє, і навіть дощ прикрашав її: силуети київських гір то випливали, то ховалися за сіткою весняного дощу, і раптом сонце вдарило поверх хмари в гребінь гори, де миттю засяяла мокра трава, заблищали вікна будинків, посміхнулося голубе вимите небо.
Пішла широка водяна рівнина, гайки по берегах, затоплені повінню дерева, човни рибалок, дубки з дровами й торішнім сіном, які вигрібалися проти течії. Пароплав, повний студентів, потроху входив до ритму кочового життя. Організувалося два хори — чоловічий і окремо жіночий, що співали біля різних бортів пароплава, доки за вимогою слухачів вони не об'єдналися в єдиний ансамбль; Рада, пізнана й в окулярах, дістала від Костя розпорядження «провернути» випуск стінгазети; Воля розтанула в хореографічному гуртку, що готувався до виступу на вечорі самодіяльності, — за дивним збігом обставин танцями керував уже згадуваний студент-політехнік, який з невідомих причин потрапив до чужого колективу; Аліна сиділа на кормі й неприховано сумувала, удаючи, що читає гумористичний журнал.
— Прошу дозволу порушити чари самотності, — мовив хтось поруч, і Аліна побачила Костя Хмеля, який сів коло неї з деркачкою в руці, виданою йому, як учасникові шумового оркестру.
— Сідайте, товаришу Хміль, — сказала Аліна, хоч і як їй хотілося назвати хлопця по імені.
— Сів. Ви бачили коли-небудь таку красу?
— Я думала, що вас цікавить тільки морська краса, ви ж не річковий піхотинець?…
Краса була справді виключна. Повноводий Дніпро ще ніс у собі весняні води, широку долину заповнювала безкрая вода. Вздовж лівого берега розбрелися по пояс у воді дерева, — Дніпро затопив усі протоки й старі русла, вздовж яких вони росли. Синіли далекі, схожі на морську далечінь, ліси. Пароплав ішов простим курсом, на весняній воді скрізь був фарватер…
— Увага! —
