Бойня номер п'ять - Курт Воннегут

* * *

Ці двійко співчутливих конелюбів пройшли в кінець фургона, щоб з батьківським докором роздивитися Біллі, того Біллі Піліґріма, довготелесого і вкрай заслаблого, який і сам був справжнім опудалом у своїй блакитній тозі і срібних черевиках. Вони його не боялися. Вони нічого не боялися. Обидва вони були лікарями-акушерами. Вони щодня до останньої миті приймали пологи, аж доки всі лікарні не були знищені у вогні. Тепер вони сиділи біля того місця, де колись була їхня квартира, і доїдали те, що в них лишилося.

Жінка мала тиху вроду, яка не впадає в очі, а від того, що вона роками їла лише картоплю, тепер її шкіра здавалася напівпрозорою. На чоловікові був темний костюм, краватка і так далі. Картопля зробила його худим і виснаженим. Зростом він був, як Біллі, й на ньому були трифокальні окуляри. Ця подружня пара весь час мала справу з немовлятами, але самі вони так ніколи нікого й не породили, хоча і могли б. Цей факт міг би бути цікавою метафорою до всієї ідеї продовження роду.

Якщо брати їх обох, то вони володіли дев'ятьма мовами. Спершу вони звернулися до Біллі Піліґріма польською мовою, тому що він скидався на клоуна, а під час Другої світової війни саме знедолені поляки проти своєї волі опинилися в цій ролі.

Біллі англійською спитав, що їм від нього треба. Вони зразу ж перейшли на його мову і почали гірко докоряти йому тим, що він до такого стану довів своїх бідних коней. Вони примусили Біллі вилізти з фургона і підійти до коней. Коли він побачив, в якому стані перебуває його транспортний засіб, він розридався. Це був єдиний раз за всю війну, коли він плакав.

* * *

Пізніше, коли йому перевалить за сорок і він уже буде досвідченим оптометристом, він інколи на самоті мовчки плакатиме, але через те, що він не буде голосити чи рюмсати, його ніхто не почує.

І це пояснює той куплет відомої різдвяної колядки, який стоїть в епіграфі до цієї книжки. Якщо Біллі колись і плакав, то дуже мало, хоча йому і довелося бачити багато такого, що викликало сльози. І принаймні з цього погляду він нагадував Христа з цієї колядки:

Овечки радіють.

Дитятко не спить.

Ісусик, Господь наш,

Спокійно лежить.

Біллі помандрував часом до вермонтської лікарні. Сніданок щойно скінчився, посуд забрали з палати, І в професора Рамфурда прокинулося щось на зразок людського інтересу до Біллі. Рамфурд роздратовано поставив Біллі кілька посутніх запитань і пересвідчився, що Біллі таки був у Дрездені. Він запитав у Біллі, яктам йому було, і Біллі розповів про коней і про подружжя акушерів, які тоді полуднували на поверхні Місяця.

Ця історія мала таку кінцівку. Біллі та лікарі розпрягли коней, але від нестерпного болю ті нікуди не хотіли рухатися. А тоді до них під'їхали російські мотоциклісти й арештували всіх, хто там був, окрім коней.

За два дні Біллі як колишній американський військовополонений потрапив до своїх, і його відправили додому на дуже тихохідному вантажному судні «Лукреція-А. Мотт». Лукреція-А. Мотт була відомою американською суфражисткою, тобто борцем за права жінок. На той час вона вже померла. Отаке.

* * *

«Це треба було зробити», - сказав Рамфурд, підсумовуючи їхню з Біллі розмову про знищення Дрездена.

«Я знаю», - відповів Біллі.

«Війна - це війна».

«Я знаю. Я не нарікаю».

«От уже де, мабуть, пекло було».

«Так», - сказав Біллі Піліґрім.

«Краще подумай про тих, кому довелося це робити».

«Я знаю».

«Мабуть, для тих, хто тоді перебував унизу, все було далеко не однозначно».

«Все було добре, - сказав Біллі. - Все відбувається так, як воно й мусить відбуватися, і кожен мусить робити саме те, що він робить. Я цього навчився на Тральфамадорі».

* * *

Пізніше того самого дня дочка Біллі Піліґріма забрала його додому, поклала в ліжко і ввімкнула електричну ковдру «Чарівні пальчики». До нього було приставлено медсестру. Ніхто не розраховував на те, що Біллі повернеться до роботи, деякий час він взагалі мусив сидіти в хаті й нікуди не виходити.

Але, поки медсестра десь на щось відволіклася, Біллі вишмигнув з будинку, сів у машину й поїхав до Нью-Йорка. Він дуже розраховував, що йому вдасться потрапити на якусь із телестудій. Він збирався повідати світові все те, про що дізнався на Тральфамадорі.

* * *

Біллі Піліґрім зупинився в нью-йоркському готелі «Роялтон-готель» на Сорок четвертій вулиці. Абсолютно випадково йому дали номер, в якому колись жив критик та редактор Джордж-Джін Нейтен. Згідно з земним уявленням про час Нейтен помер у 1958 році. Але за тральфамадорськими поняттями Нейтен, звичайно, і далі десь живе, І житиме завжди.

Кімната була маленька і в ній не було нічого особливого, хіба що те, що вона містилася на останньому поверсі і мала високі балконні двері, які виходили на терасу завбільшки з кімнату. За парапетом тераси починався повітряний простір, який зависав над Сорок четвертою вулицею. Тепер Біллі вийшов на терасу, сперся на парапет і почав роздивлятися всіх тих людей, які рухалися туди-сюди під ним. Вони здавалися йому мініатюрними ножицями. Було приємно і смішно стежити за ними.

Ніч тоді була холодна, Біллі побув трохи на повітрі, зайшов до кімнати і зачинив балконні двері. Ці двері нагадали йому їхній з Барбарою медовий місяць. Там, на мисі Анни, в тому номері для молодят також були балконні двері, вони там і тепер є, і завжди будуть.

Біллі ввімкнув телевізор і заходився перемикати канали то взад, то вперед. Він вибирав такі програми, на які його могли б запросити. Але було ще рано, і ті програми, на яких людям з